ГЛАВА 35. ІЗГОЇ. ТУМАННИЙ ВЕЧІР В ЛОНДОНІ

Ебенезер Кларк не любив бувати тут по п'ятницях. По п'ятницях в пабі Герб Короля, що на розі Бакфаст і Дербішир в Бетнал Грін, було занадто людно.

Як швидко стираються грані пристойності, як стрімко деградує суспільство! Скоро добропорядному джентльменові ніде буде в Лондоні випити кухоль елю без того, щоб не набігли натовпом нечесані голоштанці, які димлять дешевими цигарками і плюють на підлогу чорну від жувального тютюну слину, і не стали голосно і верескливо з'ясовувати стосунки зі своїми вульгарно напомадженими дівчиськами.

Але більш солідні заклади були Ебенезерові не по кишені, а дозволити собі зовсім не з'являтися в публічних місцях, він не міг. Незважаючи на те, що справи в їхній конторі останнім часом йшли так собі і йому все важче ставало зводити кінці з кінцями, він продовжував робити все, щоб зберегти реноме заможного джентльмена з солідного бюро.

Ебенезер заходив в паб Герб Короля по вівторках, відразу після роботи, просиджував пару годин в затишному плетеному кріслі за невеличким на дві персони столиком в кутку залу, випивав кухоль елю, переглядав випуск свіжого номера Морнінг пост і йшов додому…

В сутінках, що згустилися за вікнами, почав накрапати дощик, від чого в пабі стало якось особливо затишно. Ебенезер неквапливо потягував свій ель і вже почав розмірковувати, чи витримає його сьогоднішній бюджет позачергову сигару, коли двері відчинилися і в пабу буквально ввалився стрункий молодий чоловік з мокрим безбарвним волоссям, що клоччям звисало до плечей, і невизначеним виразом таких же безбарвних і водянистих очей.

«Ось типовий представник нинішньої молоді»… — подумав Ебенезер, відмічаючи на підборідді і під носом юнака ріденьку рослинність, яка згодом мала шанси перетворитися на бороду і вуса, а наразі лише надавала обличчю неохайного вигляду.

Окинувши зал неуважним поглядом, хлопець рушив до столика Кларка, за яким стояв вільний стілець. Він йшов, зацьковано озираючись, і якось благально, по-собачому, заглядаючи в очі відвідувачів, ніби шукаючи, на кого б перекласти тягар проблем, що звалилися на нього. Відвисла нижня губа робила вираз його обличчя якимось безпорадним і ображеним, ніби він готовий був розплакатися.

«Зараз нахабно всядеться і почне скаржитися на життя, а потім попросить пригостити його елем або, ще чого доброго, сигарою», — роздратовано подумав Ебенезер, насторожено стежачи поверх розгорнутої газети за хлопцем, який невпевненою ходою наближався до його столика.

Хлопець виявився не настільки високий, як уявлялося відразу — мабуть, вище середнього, не більше, — просто худорлява статура робила його фігуру стрункішою і вищою. Не знімаючи мокрого плаща, він втомлено гепнувся в крісло, продовжуючи зацьковано озиратися.

Ебенезер поспішив підняти газету, щоб не зустрічатися з хлопцем очима і у того не з'явилося приводу завести розмову.

Хлопець сидів тихо і ніяких намірів до активного спілкування не виявляв. Почекавши якийсь час, Ебенезер вирішив поглянути, чи не заснув часом його невдалий співрозмовник.

Вдаючи, що перевертає сторінку, він крадькома глянув поверх газети на хлопця. Той повертав голову слідом за рухами газети, щось уважно розглядаючи на останній сторінці оголошень. Кларк повів газетою вліво-вправо — хлопець повторив рухи головою, ніби його ніс було приклеєно до паперу. Ебенезер недбало кинув газету на стіл. Вона впала так, що хлопець ледь не скрутив собі шию, неприродно вивернувши голову набік і продовжуючи читати, не відриваючи очей. Тоді Ебенезер повільно повернув газету так, щоб голова хлопця прийняла природне положення, тихенько взяв тростину і капелюх, і, залишивши недопитим майже чверть кухля елю, чинно пішов, гордовито піднявши підборіддя.

Але десь в душі він був радий, що так легко відбувся від можливого настирливого співрозмовника…

«…який має диплом медика або біолога, готовий тривалий час жити і працювати в аскетичних умовах далеко за межами Англії»… — продовжував читати Монтгомері. Він лише зараз звернув увагу, що джентльмен — власник газети — пішов, люб'язно залишивши видання на столі.

Обсяг оголошень в восьмисторінкових періодичних виданнях того часу було обмежено дванадцятьма рядками, тому, з метою економії, їх друкували дрібним шрифтом. Ще раз перечитуючи написане, Монтгомері підніс папір до свічника, що стояв коло столу.

Оголошення свідчило, що якомусь практикуючому далеко від Англії хірургу потрібен асистент. За всіма подробицями воно відправляло до однієї з нотаріальних контор Лондона.

Не інакше само Провидіння вклало в руки Монтгомері цю газету. Весь вечір він не знаходив собі місця. Надало ж йому! П'ять років навчання, п'ять років постійного зубріння і життя впроголодь, і все коту під хвіст! Скільки коштів витрачено! З чим він тепер повернеться до батька в Вустер?

Декан просто так і сказав: «Щоб ноги твоєї в університеті більше не було»! І диплома тепер йому, звичайно, не бачити, як власних вух. Та що там диплома! Якщо декан подасть в суд, то за незаконну лікарську практику можна і на каторгу загриміти на той самий «тривалий час»…

Але це оголошення разом розв’язувало всі проблеми Монтгомері. Неначе сама доля вела його вуличками Лондона і підштовхнула в двері цього пабу в Бетнал Грін…

Так, ще дуже молодий, але вже вкрай бездарний медик-недоучка Монтгомері, відгукнувшись на оголошення в пресі, звернувся до нотаріальної контори, якій було доручено, забезпечивши прохача усіма необхідними інструкціями і певною сумою коштів, посадити його на найближче судно до Кальяо.