ГЛАВА 35. ІЗГОЇ. НЕВДАХА

Палубою застукали важкі кроки, на голову Ківи посипався пил і клапті павутиння. Щось потрапило за комір і неприємно залоскотало. Зціпивши зуби і боячись ворухнутися, він терпів, завмерши в незручній позі, наполовину занурений в товстий шар копри, що майже до самого верху заповнила трюм. Товстий щур, який в чотирьох футах від його носа сидів на задніх лапках і, кокетливо виблискуючи очима-намистинками, з цікавістю розглядав несподіваного гостя, в паніці кинувся зариватися в шар копри, незграбно рухаючи гладким задом.

На кормі гучно гримнули о перегородку розкриті двері.

— Що це ви забули на моєму судні?! — люто гаркнув не зовсім тверезий голос.

— Капітан, чи що? — пробурчав низький бас над головою Ківи.

— Заткни пельку і краще допоможи обшукати свою балію, — зло вигукнув хрипкий баритон поруч.

— Віддай нам цього пройдисвіта, якщо не хочеш скласти йому компанію на шибениці! — з викликом додав високий голос і гугняво розсміявся.

— Це ти, шмаркач, будеш мені — капітану — на моєму ж судні шибеницею загрожувати?! — заревів нетверезий. — А ну, хлопці, рубай кінці, зараз ми влаштуємо цим молодчикам морську прогулянку з дальнім запливом!

Зі сторони баку по всій палубі залопотіли голі п'яти і пролунали вигуки на маорі. Над головою Ківи почулося вовтуження і сопіння, потім пролунав смачний ляпас і щось важке шумно плюхнулося за борт. Фиркаючи і гучно шльопаючи по воді, хтось проплив уздовж ближнього до Ківи борту.

Судно почало рухатися. Квапливі кроки кількох пар ніг, супроводжувані лайками капітана, застукали у напрямку до трапу і, протарабанивши тонкими дошками, загасли на пірсі.

Ківа перевів дух і, намагаючись не шуміти і не вдихати густий, спертий у вузькому просторі під палубою, нудотний дух копри, від якого в пору було зомліти, стягнув з плеча сорочку і став судорожно обтрушувати шию.

— Корму відвалюйте! Відвалюйте корму, чорти криворукі! — кричав на палубі капітан. — Підняти трисель!

Невеличкі дво- або трьох-щоглові суденця кваі з косими вітрилами і широким корпусом були дуже популярні на островах Полінезії. Маючи малу осадку, вони чудово почувалися в рифової зоні і на мілководді, тому що могли підходити близько до берега і обходитися без причалів і пірсів. На них було зручно курсувати між дрібними островами в сезон збору копри чи лову перлів. Широкий корпус і неглибокий трюм забезпечували добру місткість і зручність завантаження-вивантаження таких сипучих вантажів, як копра або койра.

Одне з таких суден, що заходило в Куктаун для поповнення запасу питної води, подолало Великий Бар'єрний риф і взяло курс на Сідней. На його борту був напис Перлина, а в трюмі — вантаж копри з Таїті.

Коли всі необхідні маневри було завершено, всі вітрила піднято, і судно лягло на прямий курс, капітан, озброївшись масляним ліхтарем, попрямував оглянути трюм.

Він спустився трапом на кілька сходинок і, занурившись по коліно в копру, нахилився, щоб висвітлити вузький, не більше трьох футів, простір під палубою.

— Ага, то ось ти який, пройдисвіт, — сказав він, розглядаючи що стирчала з копри голову Ківи, який, очманівши від задушливого аромату, мружився на світло ліхтаря. — Ну, давай, вилізай.

Ківа знехотя поліз з трюму. Шия боліла так, що він ледве міг рухати головою, і для того, щоб озирнутися, змушений був повертати всім корпусом. Коли він, невисокий і сутулий, рудий, як соняшник, з масивним носом на суцільно усіяному ластовинням обличчі і роздутою на шиї багровою гулею завбільшки з лимон, з'явився на палубі, вся команда, що складалася з п’яти полінезійців різних мастей, зайшлася від реготу.

У просоченому кокосовим маслом одязі, що пристав до тіла, він стояв, схиливши набік голову, і відчував себе, немов голий на площі.

Він відносився до того типу людей, вік яких неможливо визначити — чи то він був ще досить молодим і просто старкуватим, чи то навпаки — літнім, але моложавим.

— Речі, гроші, документи? — запитав капітан.

У відповідь Ківа тільки понуро похитав носом.

— Зрозуміло. Ну, пішли, побалакаємо…

Вони сиділи в каюті капітана, якого звали Сем Дженкінс, і невдачливий гість розповідав йому про своє життя-буття.

Ківа Брілль був безрідним євреєм. Свого батька він не знав, а мати, яка в 30-ті роки була вислана з Англії до Австралії, як засуджена на каторгу, працювала в таверні Сіднея кухаркою і померла, коли Ківі було всього десять. Постійно пораючись із матір’ю на кухні, він на той час вже вмів непогано кашоварити і, спостерігаючи вечорами за дорослими, навчився майстерно грати в усі відомі тоді азартні ігри.

Ківа все життя вважав себе невдахою. Хлопчиком він був тихим і старанним, і господар залишив його в таверні в якості помічника кухаря і рознощика. Знаючи його здібності, ніхто не сідав з ним грати. Але, коли хлопцеві виповнилося шістнадцять, він мав необережність обіграти одного заїжджого відвідувача. Той, не бажаючи втрачати досить велику суму, звинуватив хлопця в крадіжці. Клієнт був впливовим, тому зв'язуватися з ним ніхто не схотів, і Ківу, за якого не було кому вступитися, запроторили на каторгу.

Але за два місяці він втік. Його швидко впіймали, але він втік знову. Його знову ловили, він знову тікав, і так тривало стільки разів, що він вже сам збився з рахунку. За час свого вільного життя він працював човнярем, шахтарем, кухарем, матросом, умів читати, мав гарний каліграфічний почерк, чудово готував, розбирався в навігації і морській справі і, на радість завзятого шахіста Дженкінса, добре грав у шахи. Але грати на гроші відмовлявся категорично.