ГЛАВА 30. ЗЕМЛЯ!!!

Пішла друга доба як Альварес не виходив зі своєї каюти. Він нічого не їв і лише в перервах між нападами гарячки пив міцний чай.

Коли Гарретт приніс йому юшки, Альварес метався в гарячці, бурмочучи щось іспанською. Його обличчя змарніло, очі позападали, чорна борідка ніби загострилася і чітко виділялася на пожовклій шкірі.

Відчуваючи наближення хвороби, Альварес суворо наказав піратам чітко триматися курсу вест-зюйд-вест. Але вітер змінився і посвіжішав, і тепер шхуна йшла в бакштаг, зазнаючи сильної бортової хитавиці. В таких умовах нагодувати капітана, який до того ж кидався у ліжку, виявилося нелегкою справою.

Ніхто з піратів не знав, навіщо Альваресу заманулося висаджуватися на той острів, що вони зустріли на шляху до Австралії.

Побачивши зелену смужку берега в пінних бурунах хвиль, всі були раді хоч ненадовго змінити сумний уклад монотонного плавання і розім’яти ноги, але Альварес взяв із собою лише Гарретта, і того залишив на березі стерегти човна.

Коли іспанець зник в густих заростях високого чагарнику, Гарретт трохи поблукав берегом, роздивляючись. А коли сонце стало припікати, викупався в неглибокій прибережній лагуні і зморений спекою і мірним плескотом прибою, ліг подрімати.

Його розбудили голоси, що наближалися.

Гарретт обережно підвів над бортом голову, рука звично метнулася до кинджала.

Просто до човна йшла низка невисоких тубільців з голеними головами. Якби не темна шкіра і плескаті носи, їхні обличчя мало б чим відрізнялися від європейських. Одягнені вони були лише в пов'язки на стегнах, а на плечах несли зроблені із вичиненого гарбуза глечики, в'язки кокосових горіхів і ще якихось невідомих Гарретту плодів.

Тубільці нарочито голосно розмовляли і сміялися, щоб людина, яка лежала в човні, не подумала, що вони підкрадаються із лихими намірами. Люк заспокоївся і, сховавши ножа, сів на банку.

— Факалофа! — вигукнули тубільці вітально і підійшовши до човна почали звалювати в нього свою ношу.

— Факалофа, факалофа, — відповів Гарретт і жестами показав, що нічого не треба.

— Грошей немає, — спробував пояснити він англійською. — Платити нічим.

Тоді коренастий абориген, який, судячи з довгого намиста із акулячих зубів і просмикнутої крізь носову переділку палички, був у них за головного, на далекій подобі англійської пояснив, що платити не треба. Білий чоловік вже за все заплатив.

Тубільці ще трохи покрутилися, розглядаючи човна, і явно уражені складністю конструкції забралися геть тією ж стежкою, якою прийшли.

Гарретт провів несподіваних гостей поглядом і почав розбирати їхні дари. Тутешня вода в келихах із гарбуза була трохи солонкувата на смак, але, прохолодна і без присмаку алкоголю, вона здавалася найсвіжішою в світі. Деякі фрукти Люку дуже сподобалися, смак інших він не зрозумів зовсім. Так він просидів біля човна до самого вечора.

В сутінках в супроводі натовпу тубільців із смолоскипами з'явився Альварес. Він ніс із собою цілу свинячу ногу.

Того вечора пірати влаштували на шхуні справжню гулянку. Навіть було відкорковано першу за місяць пляшку піско.

А за тиждень після цього на Альвареса напала гарячка.

В каюту зазирнув Кіллорейн, його вахта закінчилася, і він прийшов поквапити змінника. Піратам, які залишилися втрьох, на відпочинок між восьмигодинними вахтами лишалося всього чотири години. Всі зморилися і були виснажені цим стомлюючим плаванням, якому, здавалося, не буде кінця.

Побачивши, що юшка здебільшого виявилася пролитою на ліжко, Гарретт кинув цю марну справу і попхався на вахту…

Вони вже були десь на підході до Австралії, і без Альвареса ніхто толком не знав, як їм бути далі…

***

Кожен моряк знає прикмету, що людина, яка важко захворіла на судні, не помре, доки не з’явиться берег…

Тому, коли Альварес занедужав на свою лихоманку, Браун відразу зметикував, до чого йде справа. Удача, що її привертали його численні амулети, не могла його зрадити. І він зрозумів, що зійти на берег живим Альваресу вже не судилося. Для Брауна це була найщасливіша порада, тому що ніхто з їхньої трійці ніколи б не наважився кинути виклик іспанцеві, який би одного за одним прибрав їх зі своєї дороги…

Саме Браун стояв на марсах, коли ранкове сонце, виринувши з океанських глибин, ніжними променями торкнулося тонкої смужки туману, яка позначила далекий західний горизонт. В оглядову трубу це виглядало, наче на всю ширину небокраю, від півдня до півночі, простяглося тонке намисто із найчистіших білих перлин.

Дві години потому сонце піднялося, океан заспокоївся і над білою смужкою щільного туману позначилися далекі вершини гір.

Це був австралійський берег…

Вирішивши, що вже час, Браун неквапно зійшов на палубу і, не промовляючи ані слова, чинно й поважно пройшов повз Гарретта, який стояв за кермом.

Повільно зійшовши трапом, він гучно і виразно, роблячи трагічні паузи між ударами, постукав у двері капітанської каюти. Не почувши відповіді, Браун увійшов. Зупинившись в дверях, він витримав промовисту, як йому здалося, паузу і, вимовляючи кожне слово, урочисто проказав: