ГЛАВА 27. ПІДСТУПНІ ТЕЧІЇ

— Агов, малий, швартуйся, щось скажу.

Браун сидів на палубі, спершись спиною на кнехти і склавши ноги на турецький манер. Він ліниво шкрябав ложкою в своїй мисці, роблячи вигляд, що доїдає кашу. Гаррет, який щойно заступив на вахту і прямував зайняти своє місце на марсах, знехотя підійшов до Брауна і ліниво сів поруч, витягнувши ноги і байдужо втупившись в одну точку над обрієм.

Щедре сонце заливало палубу яскравим світлом, бездоганно синій купол неба вдавався нескінченно високим, а лазурні океанські хвилі просто випромінювали квінтесенцію безтурботності. Але ні ці красоти, ні свіжий попутний вітер, що гнав шхуну під усіма вітрилами до далекої Австралії, не в змозі були розвіяти гнітючого настрою піратів.

На судні панувала атмосфера спустошеності і безнадійної втрати. Після того, як пірати вже відчули в своїх долонях вагу золотих злитків і почувалися повноцінними власниками незліченних скарбів, думка про повернення до злиднів, нехай навіть тимчасових, була нестерпною. Їх не залишав невизначений стан тривоги, який буває в передчутті лиха, що невідворотно насувається. Всі розуміли, що час спільних звитяг минув і тепер кожен з них рано чи пізно може виявитися зайвим.

Здавалося, навіть шхуна, позбувшись скарбів, втратила свій чудовий шарм і перетворилася на звичайнісіньку посудину з тих, що тисячами борознять океани із знемагаючою від неробства командою і безпросвітною нудьгою на борту.

— Ти, як гадаєш, до чого Альварес сказав, що будь-яким двом з нас обов'язково знадобиться третій? — почав Браун здалеку.

Гаррет сидів з байдужим виглядом, ніби й не чув приятеля.

— Ось наприклад, ти гадаєш, Альварес чи Кіллорейн не знайдуть, як обійти твої пастки? — продовжив Браун незграбні спроби завербувати собі спільника. — Прожене лабіринтами пару баранів, і всіх справ.

Гарретові було нудно слухати безглузді доводи товстуна. Адже він і сам тільки й думав про те, наскільки серйозні його гарантії і чи зможуть вони зупинити решту від того, щоб викинути його за борт. Кіллорейн, а тим більше Альварес, не такі бовдури, щоб гнати перед собою баранів. Але, в будь-якому разі, на те, щоб знешкодити пастки, у них розуму вистачить. Навіть найхитромудріші пастки працюють лише проти тих, хто не підозрює про їхнє існування…

— Нам з тобою, хлопче, тепер треба триматися в одному човні. Твої гарантії навіть більш безглузді, аніж моя карта, — продовжив гнути своє Браун. — Альваресу вона, ясна річ, ні до чого, а от Кіллорейну, якщо він вирішить обійти капітана, без неї нія-ак, — протягнув товстун і, з усмішкою примруживши одне око, нахилився до Гаррета:

— Але ж ти не думаєш, що я відкрию цій рудій піраньї всі козирі? Головні маяки на своїй карті я як раз і не зазначив, — і Браун лукаво засміявся, явно насолоджуючись своєю кмітливістю. — Доки живий Альварес, я Кіллорейну не потрібен. Але щось мені підказує, що на острів повернеться тільки один з них. І я хочу бути в його шлюпці.

Бачачи, що його доводи не дуже зворушили співрозмовника, Браун пошкріб ложкою в порожній мисці і додав:

— Я бачу, ти й справді повірив Альваресу, що ми залишилися живі після загибелі люгера лише тому, що міцно пов'язані одним тросом? Як би не так! Ми врятувалися тому, що так було треба йому, і потрапили на цю шхуну тільки тому, що краще за нас із такою справою не впорався би ніхто!

Гаррета немов макнули головою у воду. Він гадав, Браун так боїться Альвареса, що не в змозі навіть узяти під сумнів його слова. Люк швидше повірив би, що Браун вважає їхній порятунок з розбитого люгера результатом дії своїх численних амулетів, аніж волею капітана.

Люку стало ніяково, тому що він дійсно повірив Альваресу…

Побачивши розгубленість хлопця, Браун підбадьорився:

— То ж, не дрейф, хлопче, дядько Артур тебе не підведе. Головне — тримайся на траверзі, пильнуй уважно і не забувай постукати в діжку, якщо почуєш щось неладне. Удвох вигребемо, — і, фальшиво засміявшись, Браун дружньо поплескав Гаррета по плечу, явно задоволений проведеною агітацією.

***

Браун зайняв своє місце за штурвалом, а Гаррет поліз на марсовий майданчик.

Зараз, коли всі норовлять встромити один одному ніж в спину, — думав він, сидячи в коші на висоті тридцяти футів, — краще виживати одному, аніж чекати допомоги від цього кнехтоголового бовдура, який завжди суне, не розбираючи фарватеру, і в будь-який момент може підвести тебе під удар чи залишити за кормою.

Доки Альварес і Кіллорейн не очікують від нього каверзи, — міркував Люк, — їм нема чого його позбавлятися. Йому дуже хотілося вірити, що доти, доки він не звільнить для бандитів шлях до скарбниці, йому нічого не загрожує.

А що потім? Ну, а потім буде видно. Адже ніхто не гарантує, що до скарбниці повернуться усі четверо…

Але в нього є хоча б це, а гарантії Кіллорейна — взагалі булька на воді. Люк вже давно начеркав собі схему лабіринтів і залишив позначку під входом у печеру, як, напевно, зробив кожен з їхньої четвірки. А що стосується ключів від сундуків, то для нього це ніколи не було проблемою — не існувало таких замків, які він не зміг би відкрити своїми відмичками.

Але, поки живий Альварес, саме вразливе становище, звичайно, у Брауна. Його карта може знадобитися хіба що, якщо з Альваресом щось трапиться, в той час як Альварес, нічого не втрачаючи, може хоч зараз приставити товстуна до якоря. Тому для Брауна головна мішень — капітан, а його смерть — головна гарантія життя Брауна. Тільки ось піти проти Альвареса у нього кишка тонка.