ГЛАВА 22. ГАРАНТІЇ

— Кепські справи, — почав незадоволеним тоном Браун, вислухавши розповідь приятелів. Сильніше за закритий простір він в житті боявся, напевно, лише примар. – Всім відомо, побачив примару — чекай на лихо. Даремно ми в печеру попхалися, треба було на березі скарби ховати. А ну як завтра трусоне так, що вся вона завалиться?

Альварес вже і сам не був упевнений, чи вірно вчинив, зупинивши вибір на цьому неспокійному вулканічному острові. Адже, крім усього іншого, він навіть не знав ані його назви, ані координат. Але одне він знав напевно — припустись він наразі слабкості, і пірати вимагатимуть рівноправ'я. Всі рішення стануть прийматися більшістю голосів, і шхуна з повним трюмом золота вирушить до Австралії або навіть просто до Англії! І тоді, замість щасливого заможного життя, на нього чекають наруга і шибениця…

— А якщо трусоне так, що обвалиться увесь острів? — зло кинув він. — А якщо в Австралії нас схоплять пристави? А якщо на шляху туди ми наскочимо на рифи? А якщо ці кровососи отруйні, і всі ви завтра повиздихаєте? — додав він, глянувши на спотворене, опухле від укусів обличчя Брауна.

— Що з тобою, Дієго?

Браун зблід і схопився за полотняний мішечок з якимось черговим своїм амулетом, що висів в нього на шиї:

— Хіба можна таке вголос казати? Не приведи боже біду наврочиш!

Решта сторожко дивилися на Альвареса, боячись навіть дихнути.

Альварес розумів, що кращого і більш усамітненого місця їм навряд чи вдасться знайти в усьому океані. Він пошкрябав підборіддя і впевнено почав:

— Ось що я вам скажу, хлопці. Якби нам не щастило, ми б нізащо не здобули цих скарбів і не знайшли б цього загубленого в океані острова, про існування якого, крім нас, може, більш не відомо жодній живій душі на всьому світі.

Пірати підбадьорилися.

— Але загублений острів з його хижими черепахами, гігантськими крокодилами і летючими кровососами — все це разом узяте ніколи не зупинить спритних шукачів пригод, які весь час пхають свого носа, куди не слід. Інша справа — ця затишна печера, в якій під охороною привидів наші скарби будуть укриті надійніше, аніж в сейфі Її Імператорської Величності, — з ентузіазмом проказав Альварес, сам щиро повіривши в свої слова.

Поміркувавши, пірати погодилися.

Але лаз, про всяк випадок, вирішено було завалити камінням…

***

Тим же ранком Гарретт примудрував, як за допомогою мотузяної скрутки можна носити глеки на спині. Зав’язана кільцем мотузка проводилася крізь ручки глечика, а вуха, що звисали з обох боків, накидалися на шийку. Петлі мотузки між ручками і шийкою використовувалися, як лямки заплічного клунка. Така скрутка швидко напиналася і знімалася, крім того, у носія залишалися вільними руки.

Альварес і Браун налаштували для себе мотузки потрібної довжини, і робота пішла вдвічі швидше. Але глеки від цього не полегшали, і в середині дня пірати вже знову ледь трималися на ногах.

Але втомилися не тільки люди. Коли у глечика, який ніс на собі Браун, обірвалася ручка, і він з глухим стуком розколовся об підлогу печери, розплескавши золоті дублони, Альварес мало не пристрелив невдаху товстуна, якому довелося лазити рачки по липучому гуано, виколупуючи з нього монети. А зо дві години по тому вже сам Альварес не втримався на складених з валунів сходинах і розколов свій глечик об кам'яну стіну схилу. Дублони дощем посипалися в пісок і в щілини між валунами.

Але і це був не останній розбитий глечик, і пірати врешті перестали з цього перейматися. Вони мовчки збирали розсипане золото і наповнювали ним об'ємистий церковний сундук. Навіть раділи, якщо розбивався глечик не з монетами, а зі злитками, бо їх не треба було відшукувати, риючись в піску, або в темряві печери цідити межі пальцями липке лайно. Проте нести три загорнуті в куртку злитки було набагато легше, ніж тягнути на собі пузатий глек, який впирається у спину.

Дуже багато сил забирало перенесення глечиків від човна до входу в печеру — ярдів п’ятдесят доводилося йти, загрузаючи в сипучому піску. А під час відпливу ця відстань збільшувалася майже вдвічі.

Гарретт поміркував і запропонував закріпити блок над входом в печеру, а глечики чіпляти до тросу на мотузяних зашморгах. Тепер глечик заїжджав прямо в печеру, і піратам залишалося тільки вийняти його із зашморгу і віднести в скарбницю, розташовану за півтори сотні ярдів від входу.

Необхідності тягати корбою важкий човен більш не було, і Кіллорейн подався на берег, залишивши поратися на судні самого Гарретта, який через певні інтервали чіпляв глечики на трос.

Справа пішла набагато спритніше.

Але цей спосіб мав свої вади — майже відразу один з глеків вислизнув із зашморгу і плюхнувся у воду, а у другого обірвалася шийка, і він, розколовшись об каміння, геть засіяв пляж золотими дублонами. У сутінках, що зійшли, відшукати вдалося ледь половину.

Тим вечором бажаючих залишитися в печері на ніч не знайшлося…

***

Гарретт підняв над головою ліхтар і оглянув порожній трюм. Навіть не вірилося, що їм нарешті вдалося це зробити. З усіх скарбів на борту залишилася сама похідна скринька Альвареса.

Люк спустив у шлюпку кошики з пляшками і надтріснуті глечики, які б не витримали подорожі на тросі, і не кваплячись повеслував до берега. Дві години по тому четверо піратів сиділи в скарбниці і черпали з казанка густий черепаховий суп.