ГЛАВА 21. ПЕЧЕРА

Наступного ранку, озброївшись великим масляним ліхтарем і сальними свічками, троє бандитів вирушили досліджувати печеру.

Першим поліз Кіллорейн.

Сьогодні чергувати на судні залишився Гарретт, і рудий ірландець був дуже радий можливості ступити, нарешті, на тверду землю. Тримаючи ліхтар на рівні голови, він спритно пробирався вузьким тунелем з ледь помітним нахилом вниз. Браун і Альварес ледь за ним встигали.

— Ти куди мчиш? — невдоволено гукнув до нього Альварес. — Біжиш, ніби дорогу знаєш.

— Дивіться, — відповів Кіллорейн, не обертаючись, — тут немає кажанів. І лайна їхнього теж немає.

— Ну то й що? — буркнув Браун, якому через низьку стелю доводилося йти, нахиливши голову.

— А то, що головна печера далі.

Браун лише цокнув язиком і нічого не відповів.

Ліхтар Кіллорейна висвітлював гладкі, немов оплавлені, стіни схожого на овальну трубу коридору з приплющеною стелею. За кілька десятків ярдів, коли останні відблиски денного світла вже загубилися в плавних заворотах тунелю, непевний промінь ліхтаря вихопив з темряви попереду чи то нішу, чи то ще один, трохи ширший, тунель.

І не встиг Кіллорейн направити туди світло, як скоріше відчув, аніж побачив, зграю кажанів, що насувалася на нього. Штовхаючи перед собою щільний потік повітря, вузькою трубою сунула темна маса розполоханих світлом тварин. Кіллорейн ледь встиг впасти долілиць, перш ніж зграя пронеслася над ним, торкаючись волосся і шурхаючи крилами одяг.

Всю міць удару прийняв на себе Браун, який ішов слідом. Його масивна фігура перекрила майже весь просвіт тунелю, і тварини, яким просто нікуди було подітися, обліпили його, марно шукаючи виходу. Від несподіванки він несамовито заволав і впав на коліна, намагаючись прикрити обличчя руками. Але кілька переляканих на смерть тварин вже встигли вчепитися в нього, дряпаючи із мерзенним вереском. Несамовито лаючись, Браун із м'ясом віддирав від обличчя спраглих крові тварин і безжально розчавлював їхні огидні злісні писки між своїми товстими пальцями.

Встигши присісти за широкою спиною товстуна, Альварес подумав, що, ймовірно, не всю свою удачу він ще вичерпав в гонитві за скарбами.

— Очі цілі? — запитав він.

— У—у, кровопивці, — гидливо лаявся Браун, відриваючи від обличчя бридку тварину.

— Смолоскипи треба було брати. На вогонь би вони не полетіли, — відгукнувся Кіллорейн.

— Далі йти зможеш? — запитав Альварес.

— Так що ж я, від кажанів побіжу, чи що? — буркнув Браун.

Пірати дісталися розвилки. На перетині вхідного тунелю і більш широкого коридору склепіння печери піднімалося, утворюючи простору камеру з ледь похилою підлогою, геть заліпленою товстим шаром гуано. Кіллорейн, не знижуючи швидкості, впевнено повернув ліворуч.

— Ну, і чого ти туди попхався? — гаркнув Брауна, шукаючи вихід своєму гніву.

— Якщо хочеш, можеш іти праворуч, — роздратовано огризнувся Кіллорейн. — Тільки, коли загрузнеш там у лайні, я тебе витягати не полізу.

— Та звідки тобі знати?! Ти що, був уже тут, чи що? — збурився Браун.

— Ти лайно під ногами бачив? А куди, як гадаєш, його змивають потоки води під час злив? — зволів зійти до пояснень Кіллорейн. — Ухил туди. Там цього лайна має бути ціле море.

Браун лише невдоволено крякнув, вирішивши більш не дошкуляти Кіллорейну, і той, минувши на свій розсуд ще кілька розвилок і завалів, привів нарешті товаришів до бокової камери, вузький вхід якої було непросто помітити із коридорів.

Гладкі стіни відбили світло ліхтаря, вихопивши із темряви високе склепіння. Горбистою, як в земляній хатині, підлогою забігали тіні. Простора, у формі півмісяця, камера була зо дві дюжини кроків завдовжки і більше дюжини завширшки. Вона нагадувала пузир, який видувся із стіни коридору. У дальньому її куті, там, де пірати очікували побачити тупик, просто на рівні підлоги зяяв косий лаз приблизно в половину людського зросту в діаметрі.

Кіллорейн спрямував туди світло ліхтаря, але нічого, крім зяючої чорноти, не побачив.

Навіть порожня камера нагадувала скарбницю якогось старовинного замку з потайним ходом, а її розташування і віддаленість від входу забезпечували захист від випадкових гостей.

Альварес подумав, що якби йому наразі довелося вибиратися звідси самому, він би навряд чи самотужки знайшов дорогу.

***

Минала друга доба, як шхуна встала на якір в бухті острова.

Вивантаження скарбів займало весь світлий час. Ночі ледь вистачало, щоб відновити сили. Пірати були виснажені вщент, і аби не Гарретт, який без кінця вигадував різні удосконалення, щоб полегшити їм роботу, вони б давно перегризли одне одному горлянки.

Коли пірати спускали в шлюпку важкий церковний сундук і дбайливо вантажили кошики з розп'яттями, вони з душевним тремтінням передавали один одному золоті вироби, насолоджуючись їхньою вагою і тішачись розмірами свого багатства. Тепер же, коли важкі глеки з золотом до крові розтерли їм спини і відтягнули плечі, пірати кляли їх, напевно, так само, як раб в каменоломнях кляне важке каміння, що його змушений тягати на собі до скінчення днів.