ГЛАВА 18. ВЕРШНИКИ

Індіанці б ні за що не помітили Шилова з такої відстані, аби не його постріл. Забобонний жах скував тіло. Важким тягарем налягло на розум відчуття провини, переконуючі в невідворотності швидкої відплати за знехтування чужими святощами і готуючи волю до самопожертви в ім’я спокутування…

Зрозумівши, що він стоїть на повний зріст і хреститься, Шилов кинувся назад, за свій валун. З пам'яті виринули розповіді солдатів форту і переселенців про звірства місцевих індіанців.

Племена апачів, пуебло і навахо, оселення яких зустрічалися в цих землях, були досить миролюбні. В них можна було без остраху обміняти здобуті шкури або порох на сіль чи крупу. З ними можна було б спробувати домовитися — можливо, відкупитися ціною здобутого ведмедя або навіть штуцера. Але з команчами до розмови справа, скоріш за все, не дійде. Війна для них — це єдине, що має сенс.

Кочові племена войовничих команчів нероздільно хазяйнували на теренах, що простяглися на схід від річки Пекос. Їхні тіпі були бідні, а іноді, коли зима траплялася занадто суворою, їхня їжа складалася з однієї лише конини. Володіючи величезними табунами коней і полюючи на бізонів, що їхні незліченні стада паслися на цих рівнинах, вони, тим не менш, ніколи не знали розкоші, тому що всі свої набіги зчиняли проти таких самих незаможних бідолах, якими були самі. Часто єдиним їхнім трофеєм виявлялася лише вистигла юшка в бідній хатині переселенця…

Але жага до самоствердження спонукала цих відчайдушних воїнів на все нові і нові походи, адже лише в справжнім бою вони мали змогу продемонструвати свою відвагу і спритність, а для команчів це був єдиний спосіб підвищити свій статус серед одноплемінників. Війна була для них способом існування і відрізнялася від полювання тільки більш високими ставками і більш коштовними трофеями.

Не лише білі поселяни страждали від набігів команчів, — за останню сотню років вони витіснили місцевих апачів в гори північного Нью-Мексико, а племена ютів навіть просили іспанців, яким тоді належали ці землі, захистити їх від команчів. Зненацька налетівши великою кінною ватагою серед білого дня, чи безшумно, мов тіні, прокравшись невеликим загоном в ночі, вони з'являлися нізвідки, розорюючи цілі села, не жаліючи ні чоловіків, ні жінок, ні дітей. Їхні нескінченні набіги не дозволяли переселенцям закріпитися на цих землях і були однією з причин уповільненого розвитку тутешніх територій.

Бігти до узвишшя не було сенсу, кінні індіанці будуть тут раніше, ніж він встигне зайняти позицію на карнизі, а цей валун — хоча б який, а все ж захисток. Шилов відклав заряджений штуцер, ідеальною дистанцією для якого було ярдів сто — сто п'ятдесят, і швидко розгорнув полотняний чохол з гвинтівкою кентуккі. Відточеними рухами загнав в ствол пороховий заряд і дослав загорнуту в просалений клапоть кулю. Вправний стрілець встигав зробити з такої гвинтівки до чотирьох прицільних пострілів за хвилину.

Вершників, які спускалися до підніжжя хребта, можна було добре розгледіти на тлі позбавленого рослинності схилу. Їх було близько трьох десятків, усі озброєні рушницями і овальними щитами, прикрашеними яскравим пір'ям. У трьох з них на головах були рогаті шапки. Коли Шилов сховався за валуном, вони кинули стріляти і тепер летіли чвалом, прагнучи швидше скоротити відстань, щоб, розсіятися і оточити мисливця з усіх боків.

Шилов підвів рушницю. Для прицільного пострілу відстань була ще занадто велика, але вона швидко скорочувалася. Скільки разів він встигне перезарядити свою кентуккі? Разів шість-сім? Потім у нього ще буде два постріли зі штуцера. І, якщо Бог дасть, то ще два. Якщо зважити, що не усі кулі поцілять, то виходить зовсім не густо.

Фігурки індіанців вже спустилися в долину. Шилов узяв на мушку вершника в бізонячій шапці, що скакав на чолі загону, і вистрілив. Промах. Швидка перезарядка, новий постріл, і той же результат. Багатий досвід підказував мисливцеві, що куля поцілила вірно — вершник смикнув щитом, ніби в нього влучив камінь, але залишився в сідлі. Шилова кинуло в піт — на такій відстані кругла куля просто рикошетила від індіанського щита, що був обтягнутий декількома шарами цупкої бізонячої шкіри. Ось коли Гурій дійсно пошкодував, що не віддав перевагу багатозарядній рушниці Шарпса. Проти важкої в 700 гран кулі п’ятдесятого калібру не встояв би жоден щит. Але ж він збирався на полювання, а не на війну.

Коли Шилов підвів рушницю для чергового пострілу, кінні індіанці вже мигкотіли поміж рідких деревець в долині. До нього долинали високі з пронизливим підвиванням покрики, що ними вершники підбадьорювали один одного.

Куля влучила в коня. Тварина на повному ходу зашпортнулася, занурюючись головою в пил. Вершника викинуло з сідла ярдів на десять. Прокотившись шкереберть ще стільки ж, він схопився на ноги і, навіть не випустивши з рук рушниці, продовжив бігти, не на багато відстаючи від своїх кінних товаришів. Смуглявий і карлуватий, в кошлатій куртці і рогатій шапці він був схожий на біса, яким Гурій його уявляв, слухаючи в дитинстві казки старшої сестри.

— Тьху ти, нечиста, — мимоволі вилаявся він, перезаряджаючи рушницю. — Заговорені вони, чи що?

Четвертий постріл нарешті влучив у ціль. Сподіваючись, що, залишившись без ватажків, загін поверне назад, Шилов навмисно цілив по вершниках в шоломах.

Взагалі-то індіанці не вважали за ганебне втекти з поля бою, коли битва складалася не на їхню користь або гинув ватажок. Але у команчів була інша система цінностей — будь-який з них з радістю займе місце полеглого ватажка і тільки буде радий можливості відзначитися і повести за собою решту. Вважаючи, що справжній воїн помирає молодим, юнаки команчів відкрито демонстрували старшинам племені свою зневагу, вважаючи їх за боягузів, які не зуміли гідно розлучитися з життям.