ГЛАВА 17. ДІЛЬБА

Ранок видався похмурим.

Низько над головою висіло затягнуте щільними хмарами небо, від чого лінія небокраю здавалася ближчою, і океан більш нагадував озеро із загубленими в тумані берегами. Сонце, що стояло вже досить високо, ледь вгадувалося за суцільною завісою хмар.

Піднявшись на палубу, Альварес насамперед попрямував до нактоузу. Вночі вітер повернув на два румби західніше, і Кіллорейн був змушений підвертати за ним судно. Тепер шхуна йшла майже просто на захід. Альварес зло посміхнувся. Він вже не чекав від провидіння нічого доброго і готовий був прийняти будь-який його виклик.

Вранці вахту прийняв Люк Гарретт, він зафіксував штурвал і стояв наразі, притулившись до одвірка кубрика, в якому голосно сперечалися Браун і Кіллорейн.

На спорожнілому судні було багато вільного місця, і пірати зайняли кожен по каюті, але великий, розрахований на дев'ятьох, кубрик, як і раніше, був постійним місцем їхніх зборів за випивкою і грою в кості.

— А звідки мені знати, що, коли ти приніс з трюму дублони, ти не приховав там жменю-другу для себе? — насідав Кіллорейн.

— Стривай, Джеку, якщо вже на те пішло, ти теж спускався в трюм. І щось мені підказує, якщо ти про це ведеш, то саме так ти і зробив! — починав гарячитися Браун.

— З чого б це мені ховати дублони, якщо я і без того обіграв вас вщент? — вказав Кіллорейн на чималеньку купку монет на ящику біля себе. — Та ще Люк мені чотирнадцять дублонів винен лишається.

— Не чотирнадцять, а всього три! — обурився Гарретт. — Дублони, що ти їх приніс із трюму, ми розподілили порівну, і ще дев'ять я відіграв, коли…

— Медузу смажену ти відіграв! Я тобі спочатку позичив сім…

— Чорти вас забирай! Так ось для чого ви розтрощили глечик з дублонами! — пролунав гнівний голос.

Пірати враз замовкли. Зайняті суперечкою вони не помітили, як до дверей підійшов Альварес. Гарретт боязко відступив, пропускаючи капітана.

Нахилившись, Альварес пройшов крізь низький дверний проріз, озирнувся навколо і сів поруч з Брауном на один з розміщених уздовж борта спальних рундуків. Потім обвів присутніх гнівним поглядом і суворо запитав:

— Хто це зробив?

Пірати покосилися на Брауна. Той нарочито байдуже знизав плечима, помацав розп'яття, яке висіло на його шиї, і, намагаючись приховати хвилювання, сказав:

— Взагалі-то, ми думали, що це зробив ти. Увечері третього дня я зійшов в трюм за пляшечкою горілки, дивлюся — а просто під ногами блищить ціла купа золота! Ну, думаю, мало навіщо капітанові дублони знадобилися, а якщо вже так вийшло, чи не прихопити і мені жменю, щоб розділити їх із хлопцями для ставок? А то усі наші мідяки Джек на той час вже геть виграв.

І Браун зайшовся фальшивим сиплим сміхом, сподіваючись, що його підхоплять решта і це допоможе пом’якшити обстановку. Але приятелі не підтримали його веселощів, вони так і продовжували насторожено дивитися на капітана.

Дочекавшись, доки Браун припинить сміятися, Альварес підбадьорливо поплескав його по плечу і сказав:

— Я вірю тобі, Артуре… вірю. І знаєш, чому?

Не знаючи, що відповісти, Браун лише мовчки кліпав очима.

— А хто мені скаже, чому на цій, набитій золотом шхуні опинилися саме ми четверо? – вів далі Альварес. — Чому в єдиній шлюпці, що вціліла з люгера, не знайшлося місця Чорномазому Гаррі, Коротуну Бо чи Конопатому Вуді, наприклад? Адже всі вони були відчайдушними бійцями і за біса кмітливими хлопцями.

Відповіддю йому була тиша, порушувана лише метушнею щурів під палубою та розміреним рипінням снастей…

Альварес дотримав паузу.

— Я тому тобі вірю, Артуре, — сказав він нарешті і уважно подивився товстунові в очі, — що ти мене ніколи не обманював… Чи не так?

— Так… — збентежено видавив з себе той.

— А тепер скажи мені, друже, — голосно сказав Альварес і обвів поглядом усіх присутніх, немов адресуючи питання і до них, — а чи обманював коли-небудь тебе я?

— Н-ні, — швидше промекав, ніж проказав, Браун, не розуміючи, куди хилить капітан.

— Вірно. Ніколи. Так ось, я теж не розбивав цього глечика.

Пірати перезирнулися. Тривала лиховісна тиша. Навіть щури під палубою припинили свою метушню, немов відчувши напруженість моменту…

Пильно подивившись в очі кожному, Альварес вів далі:

— Я хочу, щоб всі ви зрозуміли одну річ, хлопці. Ми тут всі разом і ми добули це золото тільки тому, що завжди трималися один одного і довіряли один одному більше, ніж самим собі.

Немов очікуючи відповіді, він знову обвів присутніх очима, але не пролунало жодного слова.

Пауза затяглася…

— Люку, друже, — сказав нарешті Альварес, встаючи, — ось тобі ключі, візьми ці монети, — вказав він на купу золотих на ящику, — а також збери всі дублони з розбитого в трюмі глечика і сховай все це в скриню капітана.

Кіллорейн підскочив, вихоплюючи кинджала. Монети дружно брязнули.

— Це моє золото! Я його чесно виграв!!! – його маленькі, глибоко посаджені оченята вороже блиснули з-під насуплених рудих брів.