ГЛАВА 16. ПРОБУДЖЕННЯ

Артур Браун спав, прихилившись до стійки штурвала, і солодко чмокав уві сні товстими губами.

Йому наснилося, як він маленьким хлопчиком сидить на руках у мами, їсть липкувату від сахарної пудри булку і дивиться циркову виставу бродячих акторів. Він мало що пам'ятав із дитинства до того, як його родина перебралася в Америку: старшу сестру — конопату дівчинку з товстими ногами, яка всюди тягала його за собою, цікаву блискучу ладанку на материній шиї і цю, першу в його житті, виставу акробатів і силачів, яких невідомо звідки занесло в їхнє маленьке сільце під Алнвіком, що на самому кордоні з Шотландією…

Силач жонглює важкими гирями, крутяться виряджені в строкате вбрання акробати, канатоходець десь під самими хмарами робить запаморочливі сальто. Глядачі на базарній площі невтомно плескають у долоні.

І тут силач простягає свою здоровезну ручищу, бере маленького Артура за комір, піднімає високо над землею і починає трусити. Серце Брауна заходиться від страху, і він в паніці прокидається…

Це Альварес трясе його за комір.

Браун мружиться і тре заспані очі, намагаючись утямити, де він є. З гучним ляскотом тріпотять вітрила, — це означає, що судно втратило вітер і зійшло з курсу.

— Втопити нас вирішив?! — ричить Альварес, люто виблискуючи очима. — Негайно клич тих ледацюг, курс мінятимемо.

Браун метушливо піднявся і, незграбно перебираючи затерплими ногами, задріботів хиткою палубою до кубрика. Таким розлюченим свого капітана він ще не бачив.

Цей дорідний, фізично міцний чоловік боявся Альвареса панічно. Він соромився собі в цьому зізнатися, сердився за це на себе, але вдіяти нічого не міг. Де б він не був, чим би не займався, йому здавалося, що Альварес завжди чатує десь поруч, чекає на слушну нагоду, коли Артур втратить пильність, щоб, непомітно підкравшись, вирвати його із стану спокою і комфорту і жбурнути просто до біса в пащу, як це вже не раз бувало.

А сьогодні Альварес дійсно розлютився як ніколи. І було від чого.

Відчайдушна гульба, що почалася напередодні ввечері, затягнулася на весь вчорашній день. За цей час Альварес жодного разу не підійшов до нактоузу, щоб переконатися, що штурвал закріплено і шхуна прямує вірним курсом. Сьогодні ж, коли він, прокинувшись від ляскоту вітрил і квапливо одягнувшись тремтячими з похмілля руками, поспіхом вибіг на палубу і глянув на компас, його мало не розірвало від люті.

Наближалася середина дня, Птаха боцмана досить жваво йшла на північний схід — саме туди, звідки піратам слід було триматися якомога далі. Гіршого розвитку подій було важко уявити. Треба було негайно розвертати судно, доки свіжий західний вітер не пригнав його назад до берегів Америки.

Невже, добуваючи ці скарби, він витратив весь свій талан, який відвела йому доля?!

Від цієї страшної думки Альваресу стало ніяково. Всередині ніби щось обірвалося. Він не міг собі уявити життя без своєї вірної супутниці, яка жодного разу його не зрадила. Він відразу уявив себе жалюгідним і безпорадним — сірим і мізерним в масі таких самих, сірих і ні на що не здатних нікчем. Йому стало до того нудно, що він ледь не пристрелив Брауна, який трапив під руку, що він спав на вахті. Але пірат вчасно себе зупинив.

Розбуркавши товстуна і відправивши його привести решту, Альварес став до штурвалу. Дихнувши свіжого повітря, він трохи прийшов до тями і спробував тверезо оцінити обстановку.

Вдавшись до пиятики, пірати кинули стежити за тими дрібницями, які роблять судно транспортним засобом і відрізняють його від бадді, яка бовтається в калюжі. Пісок в склянках просипався ще бозна коли. Стрілки хронометра завмерли о пів на третю. Але це легко було виправити, — коли сонце підніметься в зеніт, за положенням тіні можна буде з достатньою точністю визначити полудень, а вночі, коли зійдуть зорі, — виміряти відміну і обчислити широту. Гіршою була справа з визначенням довготи. Щоб її обчислити знадобляться спеціальні таблиці, а Альварес зовсім не був впевнений, що знайде їх в капітанській каюті, адже шхуну використовували здебільшого для каботажних рейсів між портами узбережжя.

Поки Альварес розмірковував, як бути далі, на ют, чіпляючись за снасті, приплентались його друзяки. Після тривалої пиятики всі троє ледь трималися на ногах, хміль міцно засів в головах, а на опухлих обличчях явно проглядалося невдоволення.

Альварес вперше за довгий час втратив самовладу. У нього було стільки золота, що він міг купити цілу військову флотилію з навченими матросами, а він змушений вдаватися до допомоги цих недоумків, які вже уявили себе хазяями світу.

— Господи, боже праведний! Ви тільки подивіться, хто зволів вшанувати нас своєю присутністю, — почав він солодким тоном. — Навіть не знаю, як до вас звертатися, високоповажні панове, які володіють незліченними скарбами! А якщо ви вважаєте, що я — ваш покірний слуга, який робить за вас всю брудну роботу, — не гідний дивитися на ваші натхнені обличчя, так ви скажіть, не вагайтесь! Я візьму шлюпку і покірно віддамся на волю хвиль, щоб ви могли без перешкод насолоджуватись вашим багатством…

Чи, може, цим перуанським пійлом?! — гаркнув він зненацька, вказуючи на пляшку в руці Брауна.

Від несподіванки трійця здригнулася, пірати щільніше притислися одне до одного, а Браун трохи не випустив пляшку, глянувши на неї такими очима, ніби в його руці раптом опинилася отруйна кобра.