ГЛАВА 14. ТРАПЕР

Серед розсіяних схилами хребта Сакраменто острівців бляклої трави, ледь можна було розгледіти вигорілу на сонці, припорошену бурим пилом парусину широкого плаща, під яким причаївся трапер. Цупка парусина не рятувала від палких променів осіннього сонця, яке вже сповзло із зеніту і тепер улаштувалося за спиною мисливця, нещадно припікаючи плечі.

В будь-якому разі, зручнішого укриття поблизу він не знайшов.

Судячи з того, як подовжилася тінь від куща юки, що стирчав неподалік, він просидів у своїй засідці вже більше години. Його з дитинства вчили, що успіх мисливця полягає не лише у влучній стрільбі і мистецтві читати сліди, — кожен справжній мисливець повинен вміти чекати. Він вмів…

Спекотний клімат, пилясті пустелі, та дивовижні ландшафти — зовсім не такою уявлялася йому Америка, коли півтора роки тому в порту Петропавловська він прийняв рішення сісти на корабель, який віз за океан біженців, що зібралися з усього Примор'я. Хтось тікав від епідемії, хтось шукав кращої долі, хтось біг в гонитві за золотом, яке, якщо було вірити портовим базікалам, в Америці можна знайти мало не в кожній калюжі…

Діставшись тоді Охотська, Гурій Шилов знайшов будинок тестя зачиненим. Сусіди розповіли, що теща померла, а тесть з двома молодшими дітьми рушив на судні до Петропавловська. Казали, що там стоїть корабель, який йтиме в Америку.

Шилов поквапився слідом. Але, коли за два тижні він нарешті дістався Петропавловська, тестя там не знайшов. У портовому управлінні одказали, що про долю судна, яке вийшло з Охотська, їм нічого не відомо.

Так все само собою і розрішилося. Що іще могло тримати самотнього мисливця Гурія Шилова в цих жорстоких краях, де він втратив сім’ю і де щоночі йому снитиметься маленька дівчинка з великими блакитними очима?

Тож восени 1855 він зійшов на берег в порту Сан-Франциско.

Каліфорнійська золота лихоманка на той час вже зійшла нанівець. І якщо золота тут було знайдено хоча б вполовину менше, ніж наразі ходило про нього балачок, то і цього б вистачило, щоб вразити будь-якого скептика. Байку про злиденного пастуха, який знайшов золоті лусочки в слідах від коров'ячих ратиць і неймовірно збагатів, можна було почути тут раз п'ять на добу. При цьому добра половина розповідачів запевняла, що особисто знайома з цим щасливчиком, а друга половина пропонувала організувати для вас екскурсію на його ранчо — звісно, не безкоштовно.

Тут взагалі нічого не робилося безкоштовно. Хтось, запевняючи, що відразу помітив в вас порядну людину, готовий був скріпивши серце розлучитися для вас зі своїм щасливим спорядженням для миття золота. При цьому просив за нього такі гроші, яких це спорядження не поверне і за десять років. Хтось лише такому щасливчикові як ви готовий був "майже даром" показати найбагатшу на самородки ділянку долини. І нехай вас не дивує, якщо кількість тих, кого ця ділянка вже обдарувала золотом, стане збільшуватися залежно від кількості спиртного, що його вип’є оповідач.

Але за майже вісім років, що минули з часів, коли на Американ-Рівер було знайдено перші крихти золота, долини усіх місцевих річок і струмків було вже вздовж і впоперек перекопано численними хвилями старателів. І на цей час усі тутешні території і навіть по декілька разів перемиті відвали піску і глини, що громадилися уздовж берегів, вже були чиєюсь приватною власністю. Без уваги не залишився жоден дюйм землі, яка тут коштувала нечуваних грошей. Таких же величезних грошей тут коштувало і житло.

Проте, завдяки золотій лихоманці, в порту Сан-Франциско скупчилася безліч кинутих суден, команди яких в гонитві за удачею ринулися в золотошукачі. Тим власникам суден, що розбагатіли, їхні старі балії стали не в потребі, тим, що, навпаки — розорилися, нічим було сплачувати портовому управлінню борги за стоянку, а дехто вже відійшов в кращі світи. Як би воно там не було, але заповзятливі городяни пристосовували такі судна під розважальні заклади, магазини, склади і плавучі готелі, в яких зупинялися ті, кому було не по кишені винаймати житло в місті. Ті, хто — як тут часто жартували — ще не знайшов свого першого самородка.

В одному з таких плавучих готелів мешкав декілька місяців і Шилов. Згодом, коли роздивився і навчився трохи розуміти мову, він, натхненний незчисленними історіями про новачків, яким заталанило, не встояв перед спокусою приміряти на собі долю золотошукача і вирішив податися північніше, в Уайрек, де, як подейкували, не так давно було відкрито нові золотоносні території, і ще залишалися нічийні ділянки.

Не можна сказати, що йому не заталанило, але особливого зиску він з цієї справи не отримав. Скупники, які набили руку в своїй справі, сплачували старателям мало не втричі менше призначеної за унцію ціни, особливо не соромилися відносно небілих або неангломовних копачів, яких місцеве самоврядування навіть позбавляло права заявляти за собою золотоносні ділянки. При цьому старателів, незалежно від того заталанило їм, чи не дуже, а також незважаючи на їхні мову, віросповідання та колір шкіри, оббирали різні торговці і власники розважальних закладів.

На той час шанси розбагатіти в цих краях залишалися лише у тих, хто встиг висмикнути для себе хоч якийсь клапоть землі. Іншим лишалося тільки найматися до них в артілі і працювати за відносно невеликі гроші. Побачивши такий стан справ, Шилов вирішує повернутися до ремесла, яке годувало його з малих років.

Тут таких називали траперами.

Великими групами чи малими компаніями, частіше пішки, ніж верхи, блукали Диким Заходом люди, що володіли мистецтвом виживання. Ризикуючи життям і однаково уникаючи зустрічей з великими хижаками або войовничими племенами індіанців, вони займалися хутровим промислом.