ГЛАВА 13. ТАУРА

Жестом руки Пеіа відпустив Тохунгу.

Проводжаючи очима худорляву постать жерця, що прямував енергійною ходою в пов'язці на стегнах і короткій накидці з чорного людського волосся, яку він надягнув з приводу візиту до арікі, Пеіа раптом впіймав себе на думці, що трохи заздрить цьому жилястому старому, який був молодшим братом його діда — арікі Охіті Мата-Ара. Він був керманичем на плоту Мотої-Нуї, коли дід Пеіа зі своїми синами ходив на острів Раї за скарбами. Але старий, схоже, анітрохи не мав сумніву, що, коли прийде час, він буде готовий знову зайняти своє місце біля стернового весла.

Добре б, якщо так…

Служка відклав широке опахало-тахірі і допоміг Пеіа Ату підвестися з плетеного крісла. Арікі вважався осередком мани свого народу, тому торкатися його було найсуворішим табу для всіх, крім обраних членів сім'ї. Але навіть їм не дозволялося торкатися голови, а особливо — волосся арікі, де концентрація мани була такою високою, що могла миттю позбавити життя порушника заборони. Тому до вождя було приставлено спеціальну людину, яка, подібно до раба, вважалася позбавленою мани. Це був теуру — беззмінний слуга, помічник, зброєносець і охоронець арікі.

Слова жерця не йшли у Пеіа з голови. Відправивши племінницю до її матері, він попросив теуру натерти його кокосовим маслом, після чого прикрив плечі витонченою білою накидкою з коротким пухнастим хутром. Вождь збирався вирушити вглиб острова, а народ має бачити свого арікі в належному вигляді. Взявши свого списа-тайаху, він рушив у ліс. За ним на чималій відстані слідкував теуру, в руках він ніс тахірі на довгій бамбуковій рукоятці, а за поясом чималенький кістяний ніж, на випадок, якщо доведеться прорубуватися крізь зарості папороті або баньяну.

Ані хижаків, ані розбійників на острові не було, тому довгий — майже в зріст воїна — спис із пишним жмутом людського волосся на кінці використовувався арікі лише як атрибут влади, хоча це чудово збалансоване тайаху з гострим кам'яним лезом було неперевершеною зброєю ближнього бою. Спис, як і накидку з шкури невідомої Пеіа тварини, йому подарувала королева Помаре. Він дуже пишався її увагою, але на підтримку Папеете в нього надії не було. Який сенс чекати на допомогу від Таїті, якщо до нього десять ночей ходу, а до острова дикунів всього дві…

Пеіа минув тотемні стовпи і повернув на стежину, яка бігла до джерела. Звідси проміж рідких стовбурів пальм було видно навітряний берег острова, який виходив до верхнього краю океану.

Вузький пляж, вкритий кораловим піском, положисто спускався в теплу лагуну, до берега якої тулилося селище рибалок. Криті пальмовим гіллям бамбукові хатини — фаре, які стояли на дерев'яних палях, кількома рядами вдавалися вглиб просторої лагуни, захищеної від океанських хвиль широким кораловим рифом. Під хатинами, між якими було перекинуто вузькі бамбукові містки, погойдувалися маленькі одномісні човники рибалок. Їхні господарі — м'язисті чоловіки в коротких пов'язках на стегнах — готували на березі снасті до завтрашньої риболовлі. Жінок і дітей видко не було, в цей час вони зазвичай ховалися від спеки в своїх хатинах із плетених бамбукових щитів.

З цього боку океану із ранкової поволоки з'являлося сонце і, спускаючись до нижнього краю неба, ринуло в глибокі води великого Моана десь далеко за обрієм. З цього боку скочувалися хвилі, піднімаючи вітер і заганяючи в лагуну косяки риб. Звідси ж приходили руйнівні урагани, і хвилі приносили уламки далеких трагедій…

Серед моряків усього світу тутешні води здобули дурної слави. Через безліч підводних рифів ці острови отримали назву «Небезпечний архіпелаг», і капітани, яким доводилося тут бувати, вважали за краще обходити їх великою дугою. Але іноді океанські хвилі, що із гуркотом розбиваються об зовнішню гряду рифів, все ж приносили сюди свою здобич — розтрощені залишки якогось судна або човна. Такі місця зазвичай привертали до себе спрутів, мурен і акул і відразу ж оголошувалися табу. І хто знає, скількох острів’ян ці табу врятували від спокус і хвороб, а може, від каліцтв або навіть смерті…

Рибалки, що поралися із сітками помітили свого арікі і голосно привітали його радісними вигуками. Їхні засмаглі тіла з татуюванням на ногах і стегнах лисніли під сонцем.

За традицією, у правителів-арікі, жерців-тохунга і воїнів-аіто, татуюванням покривалося все тіло. А простим манахуне — ремісникам, рибалкам, нирцям за перлинами, як чоловікам, так і жінкам, татуювання наносилося лише нижче пояса.

Традиція покривати тіло малюнками і знаками з’явилася не тільки як засіб самовираження. Татуювання було і оберегом, і відображенням характеру його носія, і літописом його життя, вчинків і діянь. Воно розповідало про вік людини, рід занять, сімейний та матеріальний стан, кількість родичів та дітей і ще багато чого. А якщо людині судилося померти не своєю смертю, то воно носило ще й практичний сенс. Після жорстоких штормів, які іноді забирали десятки життів мешканців острова, в лагуні або прибережних чагарниках знаходили їхні розпухлі і понівечені, об’їдені морськими хижаками тіла, розпізнати які зчаста можна було лише за татуюванням…

Стежка привела Пеіа до джерела.

Біля невеличкої каламутної калюжі, що збиралася поміж корінням розлогих марікуру, весело щебетали кілька жінок в пов'язках на стегнах. Вони набирали в вироблені з висушеного гарбуза посудини-мара трохи солонкувату воду, яка повільно прибувала в викопане в піщаному ґрунті поглиблення. Якщо не брати до уваги дощі і щедру ранкову росу, ця калюжа була єдиним на фенуа джерелом питної води і місцем постійного паломництва острів’ян.