ГЛАВА 3. ЕПІДЕМІЯ

Теплим липневим ранком над горбком ще свіжої землі сидів високий кремезний чоловік. Він запізнився всього на декілька днів… Чи на декілька тижнів? А чи міг він взагалі чимось зарадити?

Аби знаття, що таке трапиться, ще навесні забрав би їх із собою в мисливську заїмку, що на Короткому струмку, і до бісової матері це хазяйство. Кому воно тепер потрібне?..

Аби знаття…

Аби знаття, то зовсім би не їхав з молодою дружиною із Охотська в це лісове село, не відривав би її від заможних батьків. Послухав би тестя, працював би в порту, чи коптив би рибу на його заводі…

А працював би? Кинув би свій мисливський промисел, яким захопився ще з малих років?

Він був єдиним сином, до того ж молодшою дитиною в сім'ї козака, вихідця з роду тих козаків, які ще в середині сімнадцятого століття під командою отамана Семена Шелковника відбили у місцевих кочових племен ці землі і заснували тут зимовище, що згодом виросло у фортецю Косий Острожок, а пізніше в селище Охотськ. Батько постійно займався хлопчаком, брав на літні заїмки і мисливські зимовища, вчив вистежувати звіра і ставити капкани. У свої дванадцять років хлопчисько вже знав усі повадки звіра, відчував його нутром, а в п'ятнадцять не поступався навичками полювання жодному мисливцеві селища. Тепер же, в його тридцять років, він був кращим в окрузі мисливцем на великого звіра. За дванадцять років промислу, що минули після смерті батька, він тільки живцем здобув трьох тигрів, за якими ходив до гирла Амуру, та ведмедів з десяток, а вже скількох підстрелив, хіба згадаєш? Дрібнішому звіру він і рахунку не вів…

Ні, все він вірно зробив. Ось тільки не уберіг…

Та що він міг, якщо майже усе село, усі дев'ять дворів вимерли?.. А він залишився. Навіть попрощатися не встиг… А встиг би — так, може, лежав би поруч у цієї ж могилі… тільки горбок вищий був би…

Що за дурня в голову лізе, чи усі вже думки передумав?..

Чому дурня? Лежав би собі тихесенько, душа б полинула у височінь, але не скніло б так серце… Адже Настусі і семи не було, тільки восени виповнилося б. Вони з Анфісою на неї майже три роки чекали. Бажаний первісток…

Він не волав, не катався по землі, як це було напередодні увечері, коли він дізнався, що трапилось. Він навіть не схлипував, лише сльози горохом котилися по голених щоках і, зриваючись з підборіддя, важко падали на землю. Це його душа прощалася з тими, хто був йому дорогий. Зі всім, що у нього в цьому житті було.

— Ти поїв би сходив, Гурій Тихонович. Адже із самого вечора сидиш.

Чоловік здригнувся. Це дід Назар пришкандибав зі своїм костуром, безшумно ступаючи м'якою землею сільського кладовища, яке ще два місяці тому було простою толокою біля узлісся.

— Не хочеться щось… Доктори приїжджали?

— Приїздив із Охотська фелшар. Та чим він зарадить? Епідеміє, каже, — холера. По усьому узбережжю люди мруть…

— А багато хто з села живий залишився?

— Та де там… Тільки Ритова ця зараза не торкнулася. І Пелагея його жива, і діти всі троє. Та вони завжди осторонь трималися, ти ж знаєш… — дід пошамкав беззубим ротом. — А у Чемдаля тільки молодша померла, та хлопчак, Тикулча, тиждень як зник.

— Як — зник?

— Ну, каже, по ягоди пішов та заблукав, мабуть. Питаю, чого не шукаєш? Каже, шукав, не знайшов, — дід поскріб розтрісканими, брудними від землі нігтями великий, на усю щоку, шрам від опіку. — Тільки здається мені, сам він хлопчака в ліс завів та й порішив, мабуть.

— Та хіба таке можливо?!

— А коли в тебе їх п'ятеро, то одним більше — одним менше. Певне, мабуть, решту вберегти хоче…

Чоловік уявив, як, намагаючись уберегти себе і Анфісу від зарази, він веде в ліс свою Настусю, як зводить курок рушниці… Він згадав величезні сині доньчині очі, уявив, як вона обіймає його за шию своїми рученятами, по дитячій наївності впевнена, що тато сильніший за усіх, він завжди захистить, від всього убереже… Його пересмикнуло, до горла підступив солоний ком. Ні, вже краще разом в одній могилі...

Дід глибоко зі стогоном зітхнув:

— Параска свого Гната щойно поховала, а тепер ось і сама захворіла. Треба вже і для неї могилку готувати…

— Так ти що, самотуж усіх і ховаєш?

Невже цей хирявий, висохлий, немов тростина, старий, більше схожий на опудало з копицею колись світло-рудого, а тепер сивого, волосся, з руками-гілками, що стирчать з рукавів зношеної сорочки, і сучкуватими скрюченими пальцями — невже він самотужки перетягав на кладовище усіх сільських небіжчиків, добра половина яких була мало не втричі важча за нього? Невже сам вирив усі ці могили? Він уявив, як старий, шамкаючи своїм беззубим ротом, відспівує померлих…

Чоловік мотнув головою, відганяючи дурні думки…

Маячня якась.

— А хто ж їх ховатиме? Усі смерті бояться, та зарази гребують, а воно бач як виходить? Хто її стережеться, до того вона з іншого боку підкрадається, а хто чекає не дочекається, тому свій охлялий зад показує. Стерво кістляве.

Старий знову важко зі стогоном зітхнув. Із смертю в нього були особливі рахунки. Він вже не пам'ятав своїх років і давно пережив усіх однолітків і навіть дітей з онуками. Його старшого сина задер ведмідь, молодший пішов на китобійному судні, яке було затерто кригою, дочка померла, народжуючи свого первістка. Сам він двічі тонув — раз на паводок, коли скажений потік ухопив його і відніс до самої Охотської губи. Іншим разом взимку пішов із саньми під кригу і виплив за версту, де буруни біля порогів утримують ополонку, що не замерзає навіть під час найлютіших морозів. А коли його вже встигли оплакати, пришкандибав до села весь у кризі, немов велика бурулька. Відтоді він жартував, мовляв, кому судилося згоріти, той не потоне. Але жорстока доля, немов прийнявши виклик, наслала на нього випробування вогнем. Однієї літньої ночі в його хату вдарила блискавка. Його стара і двоє онуків згоріли живцем. Очевидці розповідали, що він просто руками розтаскував палаючі колоди, але врятувати нікого не зміг…