ГЛАВА 1. СЕЗОН ДОЩІВ

В час, коли на західному узбережжі Південної Америки настає сезон злив, зазвичай бурхливе життя портів вщухає. На якірних стоянках затишних бухт, сумно поскрипуючи канатами, понуро гойдаються судна. Вітрила прибрані, обводи корпусів розмиті, і з берега за дощовою мрякою вже не відрізнити пузатого торгаша від бундючного фрегата.

І хоча таверни припортових містечок о цю пору зазвичай бувають переповнені, хазяї цих закладів теж не дуже полюбляють міжсезоння. Цілими днями в залі товчеться купа народу, але з грошима відвідувачі розлучаються неохоче, замовляють і п'ють мало — економлять. Інша справа — розпал сезону, коли матрос за одну ніч на березі протринькує місячний заробіток, а вранці злий, але вдоволений, вже сходить на борт свого судна, яке готується вийти з відпливом назустріч новим вітрам, новим портам, новим пригодам. А наразі матроси із суден, що позастрягали тут через негоду, здебільшого грають в карти і кості, палять міцний тютюн і розповідають одне одному різні побрехеньки.

Одне слово — міжсезоння…

У 1859 сезон дощів в Перу затягнувся. Наближався початок березня, на суднах добігали кінця ремонтні роботи, у матросів закінчувалися кишенькові гроші, а зливи все не вщухали. Лише поодинокі сміливці наважувалися на короткі каботажні переходи, в очікуванні, що вже завтра вітер зміниться, розжене обложні хмари і нарешті принесе таку жадану осінню прохолоду. З рештою ж лютий 1859 в столичному перуанському порту Кальяо нічим не відрізнявся від багатьох інших дощових місяців.

Таверна гомоніла безліччю голосів. Портовий люд і прийдешні відвідувачі з сусідньої Ліми балакали на різні теми. Хтось складав плани, хтось обговорював угоди, хтось вербував команду:

— …а я йому кажу, чого це по двадцять песо за фунт?! Дорожче вісімнадцяти я не візьму!..

— …та немає вже в Каліфорнії золота. Років вже п'ять, як усе вимили…

— …ти мене не лякай, в мене за кормою чисто. Я тобі не фартух якийсь — більше півдюжини разів Чортів Ріг обігнув. Сім реалів за рейс салагам пропонуватимеш…

— …і скільки можна тягнути за собою якір? Скоро вже тридцять років, рахуй…

За кожним столом балакали про своє. Здебільшого лунали іспанська і англійська мови, деколи португальська і фламандська. За іншими столами гуркотіли гральні кості. Десь в густому тютюновому чаду верещали дівчата. Ті, хто вже добряче прийняв на борт міцної виноградної горілки, привезеної із сусідній провінції Піско, хрипло співали невмираючі шанті.

Точився звичайний непогожий вечір в припортовій таверні…

***

За невеличким столом в кутку зали гаяла час за грою в кості четвірка похмурих моряків. Нічим особливим від решти відвідувачів вони не відрізнялися — такі ж полотняні матроські куртки, такі ж засмаглі обличчя, на руках наколки у вигляді рози вітрів, сонця, що сходить над морем, і альбатросів, які ширяють над хвилями. Скупі фрази пересипані тими ж морськими слівцями.

— Акулячий тельбух, знову пара. Зовсім кості лягати не хочуть, — відкинувся на спинку лавки стрункий смаглявий іспанець років тридцяти-тридцяти п'яти з витонченими рисами обличчя.

За його манерою триматися можна було з упевненістю сказати, що він в компанії за ватажка.

— Схоже сам Дейві Джонс водить твоєю рукою, Джекі, — звернувся він до худорлявого ірландця з глибоко посадженими маленькими оченятами, тонкими губами і світло-рудою чуприною.

На що той лише підвів брову і знизав плечима.

Джеку Кіллорейну щастило завжди, в тому числі і в кості. При цьому він, здавалося, зовсім не переймався тим, як їх скласти чи потрусити перед тим як жбурнути. Жбурляв широко і недбало, від чого кості розліталися по усьому столу, раз по раз падаючи на підлогу, але в нього навіть без них іноді випадали виграшні комбінації.

— Знову в тебе фул, — із досадою пробурмотів найкрупніший з чотирьох — грузький здоровань з великим одутлим лицем, м'ясистими губами і голеним черепом.

Артур Браун, судячи з вимови — американець, завжди дуже ретельно готувався до кожного кидка, чим неймовірно дошкуляв компаньйонам. Але із зрозумілих причин суперечити йому ніхто не наважувався. Він завжди ретельно складав кості в стаканчик, щось тихо бурмочучи трусив його спочатку лівою рукою, потім правою. Після цього акуратно перевертав стаканчик і зсовував його, як він стверджував, на схід. В цей час своїми товстими, мов ковбаски, пальцями він мацав полотняний мішечок, що серед безлічі інших амулетів висів в нього на шиї на мотузці із кінського волосся. При цьому, і мішечок, і срібна монетка в ньому, і навіть сама мотузка мали своє значення і свої особисті історії. Важко сказати, чи допомагали йому ті маніпуляції, але він ніколи не засмучувався через результат, стоїчно зустрічав невдачі і стримано приймав виграш. Він був упевнений, що його удача від нього нікуди не подінеться.

Четвертим гравцем був невисокий чорнявий юнак на ім'я Люк Гарретт. Він мав великі карі очі і гарненьке обличчя. Грав він азартно, кості кидав кожного разу по-іншому — експериментував. І виграші, і невдачі переживав емоційно.

Чи щастило йому? Напевно більше так ніж ні, але він перебував в такому віці, коли щастить ще усім.

— Все. Останнє коло, — неквапливо вимовив іспанець і спокійним рухом людини, яка впевнена в своїй удачі, кинув кості.

Він ніколи не метушився. Точніше — якщо був тверезий, то не метушився ніколи взагалі, тому завжди пильно стежив за кількістю випитого. Він вважав, що на долю кожного відведено певну міру везіння, яку можна розтягнути надовго, розмінюючи на дрібниці, як-то на гру в карти або кості, а можна вичерпати за раз, зірвавши дійсно величезний куш, якого вистачить на все життя. З цієї причини він не дуже полюбляв азартні ігри і ніколи не засмучувався програшу, вважаючи, що таким чином зберігає свій талан для більш значного виграшу.

І, треба сказати, іноді йому таланило по-справжньому…

Коли гру було скінчено і моряки замовили собі випивку, до їхнього столику пришкандибала жалюгідна подоба священика, що ледь трималася на слабких від вже випитого спиртного ногах. Ні в кого тоді і гадки не виникло, якою цінною знахідкою може стати для них ця істота. Ні в кого, окрім Дієго Альвареса.