Розділ 17: Пробудження до нового світу

Ранок прийшов тихо, наче сам сонце не поспішало освітлювати все навколо. Через вузьке вікно в кімнаті проникали перші промені світла, огортаючи м’яким теплом все навколо. Етел прокинулася з відчуттям глибокого спокою. Вона ще відчувала тепло Дерека поруч, його дихання, що було м’яким і рівним. Його рука обіймала її, і вона зрозуміла, що ця ніч змінила все.

Коли вона повернула голову і подивилася на нього, її серце наповнилося ніжністю. Його обличчя виглядало спокійним і таким живим, що вона майже не вірила, що це все насправді. Всі ці моменти між ними, без слів, без зайвих рухів, здавалися такою важливою частиною їхнього життя. Вона розуміла, що хоч би що сталося, вони не залишать один одного.

Дерек прокинувся, коли її погляд затримався на його обличчі. Його очі повільно розплющилися, і він м’яко посміхнувся. Його усмішка була не тільки тепла, але й спокійна — така, якої вона давно не бачила. Це була усмішка, яка говорила про безпеку, про те, що в цей момент він був тут, поруч, і нічого більше не мало значення.

— Добре ранок, — прошепотів він, м’яко притягуючи її до себе, в свою обійму.

Етел відповіла тими ж самими словами, відчуваючи, як її серце наповнюється радістю і теплом, коли вона відчувала його дотики. Вони були разом, і це вже все, що мало значення. Всі труднощі, небезпеки, невідомість — це все ставало менш важливим, коли вони були поруч.

— Ми маємо вирушити знову, — сказала вона, хоч і не хотіла порушувати цей момент. — Це неминуче. Але…

— Але ми будемо разом, — відповів він, затримуючи її погляд на собі. — Я завжди буду поруч, обіцяю. І що б не сталося, ти не одна.

Ці слова були не просто обіцянкою, вони були його серцем. І це було все, що їй потрібно було почути.

Вони піднялися, обидва відчуваючи, як тяжіє на них важливість наступного кроку. Вони мали вирушити в подорож, яка не обіцяла простих шляхів, але в їхніх серцях була рішучість, і це давало їм сили рухатися вперед. Вони знали, що їхній зв’язок став ще сильнішим, а довіра один до одного — ще глибшою.

Разом вони залишили кімнату, готові зіткнутися з будь-якими труднощами, які могли б їм зустрітися, тому що тепер вони мали один одного — і це було найбільшим подарунком.

День почався неспішно, без поспіху, але з відчуттям, що цей новий етап їхнього життя був лише на порозі. Вони разом вирушали в невідоме, і хоча дороги впереді були переповнені перешкодами, тепер між ними був зв’язок, якого не можна було порушити ні часом, ні труднощами.

Етел і Дерек вирушили на вулицю, де вже прокидалося місто, і кожен крок звучав так, ніби вони знову входили в цей світ разом, змінивши його для себе. Вони трималися за руки, мовчки, але з такою силою, що ніщо, здається, не могло розірвати цей момент. Вона поглянула на нього і побачила відображення власних думок у його очах: рішучість, але й турбота.

— Нам треба поговорити про наступні кроки, — сказала Етел, зупиняючись на мить і дивлячись йому в очі. — Ми знаємо, що це буде важко, але я готова. Я хочу пройти через це з тобою.

Дерек повернувся до неї, його рука ніжно стиснула її, ніби обіцяючи, що кожен крок вони будуть робити разом.

— Я теж, — відповів він. — Що б не сталося, я не відпущу тебе. Ми сильніші разом.

Вони продовжили свою подорож через місто, під звуки уривчастого снігу, що танув під ногами. Сніг, здається, був їхнім молчазним супутником, таємничим свідком їхніх розмов і тиші, що розповідала більше, ніж будь-які слова.

Підходячи до парку, де вони звикли проводити час, вони зупинилися. Погляд Дерека був зосереджений, він ніби уважно вивчав кожен крок, кожен рух навколо. Але сьогодні його увага була на ній — і це було єдине, що мало значення.

— Можемо прогулятися трохи, якщо хочеш, — запропонував він, маючи на увазі, що час не обов’язково має бути заповнений лише серйозними розмовами.

Етел кивнула і простягнула йому руку. Вони неспішно йшли, насолоджуючись кожним моментом. Їхні серця билися в унісон, і ця прогулянка була більше, ніж просто фізичний рух — це була спільна миттєвість, коли вони дійсно були разом, навіть серед шуму і метушні світу навколо.

— Дерек, — тихо сказала вона, зупиняючись і дивлячись йому в очі. — Я знаю, що ми ще не знаємо, куди нас заведе цей шлях. Але з тобою я відчуваю себе справжньою.

Він замовк, лише поглянувши на неї. Він не міг сказати нічого більш важливого, ніж те, що зараз вже звучало в їхніх серцях: вони були разом, і цього було достатньо.

Вони ще довго йшли по парку, тримаючись за руки, не поспішаючи, просто насолоджуючись тим, що мали. Це був час для них, тільки для них. І на цей момент, навіть перед усіма випробуваннями, що їх чекають попереду, вони знали, що вони пройдуть цей шлях разом, бо в них є один одиного — і це був їхній головний скарб.