18.

— Ой, дівчата! А ви незаміжні, так? — Запитує Ніка Жданова, наша колишня однокласниця. Схоже, замість розуму та тактовності вона додала у вазі.

Я не хочу продовжувати розмову в колі однокласниць, що подорослішали, які виставляють напоказ хто сумку від Прада, хто фото дітей. Все надто награно радісно та нещиро.

— Так, — спокійно відповіла Валя. Вона сьогодні стримано елегантна у строгому чорному костюмі. На мені ж джинси із довгою білою сорочкою та чоботи на тракторній підошві. У такому одязі простіше було провести в авто три години від столиці до рідного містечка. І заради чого їхали?

— Ой. А я вже втретє одружена, — вимовляє Ніка гордо, наче вихваляючись особистими досягненнями, занесеними до Книги рекордів.

— Нічого собі! — зітхає Валя. — Ну поки ми зберемося, ти можеш і вчетверте встигнути!

 — Ой, цікаво, — вимовляє колишня староста Віра — справжній держпрацівник. Жінка, що округлилася, з короткою стрижкою, якій можна дати на років десять більше, ніж усім нам. — А Пашка Данилишин приїде? Обіцяв!

І на мене коситься. Валька вже збирається щось сказати, але я стискаю її руку. Подруга розуміє без слів, що прошу промовчати. Найменше мені хочеться виставляти своє життя напоказ. І щоб однокласники, які давно перетворилися на незнайомців, обговорювали його. Справжнє щастя неголосне. Його не хочеться пхати всім під ніс. Навпаки… Я хотіла б бути зараз з Пашею. Просто вдвох. Таємно від усього світу.

— Чула, він великою шишкою став...

— Танько, а пам'ятаєш, як ти сохла по ньому?

— А він, мерзотник, так посміявся з твоєї любові...

Зустрічаємося з іншими однокласниками, хлопцями з паралелі та вчителями. Є й приємні зустрічі. Але до того, як всі розсілися в актовій залі, я дуже втомилася. Хочу додому. А до Вальки підсів Сергій. І тримає її за ручку. Колишні однокласниці аж підстрибують на сидіннях, дивлячись на них. Добре, хоч Паша не приїхав. Інакше не уникнути нам непотрібних обговорень та пліток.

Після вітальних промов директора та завуча, невеликої шоу-програми від учнів на сцену виходить Тетяна Федорівна, яка все ще обіймає посаду педагога-організатора.

— Увага! Мені доручено сьогодні важливу місію! Я хочу прочитати листа від нашого колишнього учня, адресованого нашій колишній учениці. "Привіт, Таню! Колись ти писала мені, а я зробив твої почуття надбанням усієї школи. Сьогодні хочу так само вчинити зі своїми почуттями”...

Мені стає погано. Голова обертом. Важко дихати. Я сплю… Я точно сплю та бачу кошмарний сон…

— … “Ти завжди мені подобалася. Але раніше я не мав сміливості визнати це. А сьогодні хочу зізнатися, що тебе дуже люблю…”

Валя стискає мої пальці. Але я вириваю їх із її руки. Так багато поглядів прикуто до мене зараз. Але я залишаю актову залу. Хочу втекти від марної цікавості. І від публічного зізнання, що спізнився на десять років.

Біля актової зали зустрічаю Пашу з величезним букетом тюльпанів. Прекрасні жовті весняні квіти. Ніколи раніше не вважала їх вісниками розлуки. Але сьогодні слова старої пісні прийшли на думку.

– Ти не захотіла дослухати?

Хочу кинутись у його обійми. І попросити забрати звідси швидше. Але зараз між нами немає колишнього розуміння. Паша напружений – все пішло не за його планом. А мені його план настільки не до душі, що збрехати та згладити ситуацію я просто не в змозі. Можливо, якби він не приїхав. Якби я переночувала з цим зізнанням… Але зараз емоції переповнюють мене. Та ще й колишні однокласники повибігали з зали за мною. І зараз не просто дивляться на нас, а знімають на свої гаджети. О, Боже!

— Давай підемо звідси!

Вибігаю із зали, вниз сходами, до гардеробу… А потім геть надвір. Паша за мною. Сідаємо у його ауді. Опинившись у рятівному укритті салону авто, видихаю і тру скроні руками. Розболілася голова.

— Це розуміти як відмову, Таню? Ти вирішила помститися мені?

— Помститися? Я? За що?

— За те, як я вчинив тоді з тобою. Я знаю, що тебе поранив. Тому й хотів загладити свою провину. Повір, це було нелегко. Нелегко тоді і нелегко зараз. 

— Пашо, я давно вибачила. Стільки років минуло! Навіщо цей цирк?

— Цирк? — повторює він з образою та гіркотою. І ауді вже їде знайомими з дитинства вулицями міста, в якому я народилася і провела все дитинство. Тут мене вже нічого не тримає. Батьки давно емігрували. Навіть Валина мама поїхала. Тому ми з подругою не поверталися сюди. Я щиро полюбила інше місто — велике і галасливе. Я стала сама іншою. А Паша, схоже, цього не помітив. Для нього я – та, колишня Скрипко. Закохана дурочка, яка потребує широких романтичних жестів.

Ми мовчимо всю дорогу додому. Всередині мене – порожнеча та втома. І я могла б простягнути руку. Постаратися згладити кути. Саме так я чинила у своїх минулих стосунках, які ні до чого доброго не привели. Для мене важливо бути собою. Насамперед із Пашею. Щоб він любив і приймав мене такою, якою я є. Інакше до чого це все?

Паша привіз мене до будинку, в якому ми живемо з Валею. Після тригодинної мовчанки це цілком передбачувано. І я не знаю, що сказати… І він нічого говорити не хоче…

Надворі глибока ніч, тому він також мовчки проводжає мене до квартири.

— Зайдеш?

– Ні. Втомився з дороги.

Ловлю себе на думці, що теж не знаю цього суворого чоловіка. Зі щільно стиснутими губами та зморшками біля очей. Такого серйозного та принципового. Це не той Пашка з ямочками на щоках і карими очима, що сміються. Можливо, і я закохана в того хлопця. Просто згадала, як кохала. А дорослі та поранені кожен своїм досвідом – ми один для одного просто незнайомці?

— Добраніч.

— Добраніч.

Вибач, що пішла, стукаючи підборами,

Але шлейф не замів слідів...

Безсилля образ, що плекаються нами

Тисне кнопки, все шукає "off".

Але щось у душі завмирає,