17.

Сидимо з Валею на кухні у своїй квартирі. Як у старі добрі часи – на товстій ковдрі біля батареї. На нас затишні махрові піжами та смішні шкарпетки.

Перед нами найсмачніша піца з чері, руколою та пармезаном.

По телевізору йде романтична комедія, яку ми збиралися подивитись. Але через те, що не можемо наговоритися, сюжет безнадійно втрачено.

За весь тиждень це перша ніч, коли ми ночуємо вдома. Без наших чоловіків. Ми обидві щасливі, що все змінилося, але дуже одна за одною скучили.

— Я переживала через історію з минулим шлюбом Сергія, — зізнається Валя, — ну щоб свободу його не обмежити… І з приводу побуту… Не хочу заповнювати собою весь простір. Щоб не наступати на мозолі. І поки що все просто ідеально. Нам добре разом. І щовечора Сергій сам запрошує мене до себе додому. Я навіть не чекала. Але поки щоранку ми з тобою приїжджаємо додому по речі. Це як ритуал.

— Ага. Тільки я вже втомилася вставати на дві години раніше.

— І я. Але в нас інакше ніяк.

— Я навіть не думала про інше. Ми лише місяць разом.

— Танько, ти з Пашком Данилишиним! З глузду з'їхати!

— Це точно!

І ми сміємось.

– Цікаво, а що Паша Сольці сказав?

— Не знаю. І питати про неї не хочу. Багато честі!

— Ну і правильно! А на бал запропонував йти разом?

– Ні. Але я ж й так йду туди. По роботі.

– Сама знаєш, на такі заходи ходять парами. А він головний редактор таки…

— Саме так! Я – його підлегла. І нам краще не афішувати наші стосунки. Тим більше, там і начальство з Франції буде. Ти знаєш, що компанія не вітає зв'язків на роботі. Не дарма у нас заборонено працювати родичам.

— Так. Ти права. Хоча ви так конспіруєтеся, що всі в офісі вже давно пліткують про ваші стосунки. Он, Наташка другий тиждень істерить.

– Паша не хоче конспіруватися.

— Та все й по ваших очах прочитати можна. Дивитеся один на одного так, що кров у жилах закипає.

– Куди це ми? — Запитую Пашу, що заїжджає на паркування великого торгового центру.

Він паркує ауді і розвертається до мене.

– Хочу зробити тобі подарунок.

— Подарунок? На честь чого?

— Просто так. Ми вже місяць зустрічаємось, а я нічого тобі не дарував.

— А тюльпани та походи до ресторанів?

— Це не береться до уваги.

— Я хотів би купити тобі сукню для балу. Щось особливе. Але щоб ти сама обрала.

Мені ніяково. Але я вже знаю, як важливо правильно приймати подарунки від чоловіка. Тому посміхаюся:

— СДякую.

— Поки нема за що.

Стою перед дзеркалом у дуже дорогій і стильній сукні від відомого дизайнера. Вона максимально закрита, але просто неймовірно красива. Дорога важка тканина. Струнка спідниця до підлоги. Зібрані на зап'ясті довгі рукави. Ліф і комірець, прикрашені вишуканим мереживом та кришталевими гудзиками. Трендовий колір запорошеної троянди.

Волосся зібране в хитромудру зачіску, зроблену, як і вечірній макіяж, в салоні краси.

— Танько, ти чудова! – зітхає Валька.

— Дякую, люба, і ти…

І це правда. Моя подруга одягла нове вишневе плаття в стилі пін ап, що неймовірно йде їй. Руді кучері зібрані на маківці. А макіяж вдало підкреслює природний зелений колір очей.

Ми обіймаємося так, щоб не прим'яти ні зачіски, ні вбрання. З хвилини на хвилину за нами має приїхати Сергій.

Мій смартфон повідомляє про те, що дзвонить Паша.

— Вітаю.

— Вітаю. Тетянко, я вже на місці. Не встигну за тобою заїхати. Вас забере Сергій. А я спущусь до машини, коли ви приїдете.

Завмерла у шоці. Ми ж і не домовлялися, що поїдемо разом.

— Тань ...

— Еее…

— Все добре?

— Так. Я просто не думала, що ми підемо на бал разом.

— Не думала? – перепитує чоловік – здивовано та скривджено.

– Просто ти не пропонував.

— Я думав, це само собою зрозуміло.

— Вибач. Ти ж сам казав, що ми не екстрасенси.

— Так. Ти права. Чекаю на тебе…

Величезний зал мерехтить у світлі свічок. Оркестр награє приємну мелодію. Паркет начищений до блиску. Усі жінки на підборах та у вишуканих вечірніх туалетах. Чоловіки – у костюмах. Офіціанти розносять дорогі напої та закуски від іменитого шефа. Бал від "Гарного життя" — значуща подія.

Паша, як і обіцяв, зустрів мене біля машини. Ми з ним разом піднялися до зали, чим, звичайно, сколихнули колег.

Але ми обоє на роботі, а тому розійшлися у своїх справах.

Я спілкуюся з відомим фітнес-тренером Аллою Луковою. Тридцятирічна шатенка виглядає просто дивовижно в облягаючій червоній сукні, незважаючи на те, що півроку тому народила сина.

Валера допомагає мені зробити фото, гідні глянцю.

— Дякую, Алло. Сподіваюся, наше інтерв'ю пройде так само приємно.

— І вам спасибі.

— Гарного вечора.

— Хіба тут може бути інакше?

Відходжу від Алли і майже стикаюся з усміхненою Солькою. Вона отруйно красива в сукні дуже світлого бузкового відтінку. Цей холодний колір їй дуже пасує. Прямо Снігова Королева. І очі такі ж холодні. І від посмішки можна охолонути навіки.

— О. Привіт. Єгорко, познайомся, моя однокласниця Таня…

Я перекладаю погляд на її супутника… Це відомий поп-співак. Доглянутий як принцеса, але ні краплі не мужній.

Я ввічливо посміхаюся і думаю, як би втекти, не образивши зіркового гостя — я ж на роботі.

Відчуваю, як на мою талію лягає міцна рука. Впізнаю її по тяжкості та теплу. Притискаюся до свого чоловіка.

Паша обмінюється з парою холодними люб'язностями і просить пробачити за необхідність підійти до гостей, що чекають на нас.

Я думала, це лише привід, але ми підходимо до французького начальства: генерального директора видавничого дому Месьє Превер, французького шефа Каті Гайєн, директора з кадрів з Франції Марі Жерар — і нашого ейчара Ксенії.

Паша переходить на французьку: