14.

Ранок для мене настав пізно. 11:30.

Ніч видалася не дуже. Снилася абсурдна суміш сьогодення та минулого. Колеги та однокласники. І абсолютно нереальні події. Гірше за будь-який кошмар.

Забутися без сновидінь вдалося тільки на світанку.

Події вчорашнього вечора накочують крижаною хвилею. Настрій на сьогодні зіпсований. Не хочеться мені цього всього. Думати, як поведеться Паша. Що йому розповіла Солька?

Не встигаю підвестися з ліжка, дзвонить мобільний.

Павло Данилишин.

О ні. Хочеться закопатися в ковдрі та подушках. І не вилазити. Але мені вже не п'ятнадцять. Так що варіант просто послати його кудись далі теж не пройде.

— Слухаю.

— Привіт.

— Доброго ранку, — якось не вдається сонному голосу надати ділового тону.

— Чи не розбудив?

– Ні.

— Що робиш?

— Ось розмовляю з тобою про принади недільного ранку, — погано у мене з витримкою, він же знає про це, але треба бути милою, — збираюся готувати пізній сніданок.

— Давай поснідаємо у кафе?

— Ні, я вмираю з голоду.

— Не помреш. Довго чекати не доведеться. Я в машині біля вашого будинку.

— Що?!!

— Я в машині біля вашого дому, — повторює абсолютно спокійно.

— Мені потрібно півгодини.

— Чекаю, — і вимикається. Іти хочеться і ні водночас. Я знаю, що соціальні ролі зобов'язують нас чемно поговорити, щоб закрити тему та не залишити недомовленостей та незручності. Не в офісі ж стосунки з'ясовувати. Але бажання обсмоктувати цю ситуацію немає зовсім. Потрібно Паші дати зрозуміти це.

Швидко приймаю душ, збираю волосся у хвіст. Натягую високі джинси з вишивкою та укорочений червоний светр.

Біжу на кухню, щоб випити склянку теплої води – корисна звичка для здоров'я та фігури.

На столі знаходжу записку від Валі:

“Поїхала із Сергієм. Все добре".

Настрій різко піднявся. Захотілося дізнатися подробиці. Ми з Валею вміємо радіти одна за одну не менше, ніж за себе.

Мій образ доповнили утеплені снікерси та коротка дута куртка червоного кольору.

Сьогодні не хочеться вау-ефекту. Звичайно, це трохи не по-моєму – йти на зустріч із чоловіком, у якого закохана, без макіяжу. Але запал несподівано скінчився. Втомилася. Та й кому потрібна вся ця гра? Ні до чого доброго вона не доведе.

Виходжу на вулицю, сама відчиняю дверцята ауді і сідаю в теплий салон. Паша відриває погляд від смартфона і дивиться на мене:

— Як щодо млинців та кави?

Це саме те питання, яке нам необхідно вирішити насамперед? Хоча мій шлунок вважає саме так.

— Чудово.

І ми їдемо до млинцевої неподалік. П'ять хвилин шляху проходять у мовчанні.

У маленькому, але затишному залі з жовтими стінами та яскраво-зеленими меблями виявляється безлюдно. Це на краще. Займаємо столик, найбільш відокремлений від інших. Замовляємо млинці зі вершковим маслом, доппіо та латте. Згадую нашу зустріч у горах. Але я швиденько заштовхую її на антресолі своєї пам'яті.

Апетиту зовсім немає, хоч шлунок й порожній. Замовлення нам приносять швидко. Млинці виглядають дивовижно: тоненькі, м’які, блискучі. І я все ж таки вирішую поїсти. Роблю це під поглядом Паші. Він розглядає мене надто напружено. Колишня безтурботність кудись зникла. Кожен наступний шматок лізе мені в горло дедалі складніше, але я не здаюсь. Хочу здаватися безтурботною та голодною. Кумедно. Мені навіть трохи смішно. Запиваю безглузду посмішку латте. Паша залпом випиває свій подвійний еспресо.

— Таню, я хочу вибачитися перед тобою.

Я вражена таким поворотом подій. Але намагаюся не показувати цього, поглинаючи свій напій.

— Тобі немає за що вибачатися.

— За Мію.

– А. Все добре. Просто передай їй від мене, щоби так сильно не переживала. Ато всі підтяжки собаці під хвіст, — мене явно заносить не туди. Але внутрішня злість та образа не дають зупинитися. — Мені не потрібен її чоловік. Дурна закоханість залишилася у минулому. Ви мені байдужі, Павле Олександровичу. Перекажіть їй це, будь ласка. І самі не переживайте. А щоб не створювати двозначних ситуацій, обіцяю не з'являтись на ваших родинних урочистостях.

— Все сказала?

— Так.

Але у мені вирує стільки емоцій, що можу продовжувати ще й ще. На щастя, розум не зовсім втратив контроль над почуттями, а тому я вирішую замовкнути.

– Я відвезу тебе додому.

— Не потрібно. У мене справи у місті. Дякую за сніданок.

У супроводі похмурого погляду коханих карих очей, одягаюся і виходжу із закладу. Справ у мене ніяких немає. Просто краще пройтися пішки. Випустити пару. Зайду додому, візьму речі та одразу до зали поїду. Спорт – найкращі ліки.

Валя повернулася додому лише надвечір. Неймовірно красива. З очима — блискучими смарагдами.

Прийнявши душ і переодягнувшись у теплу піжаму, вона приєдналася до мене. Я вже давно чекаю подробиць, заваривши чай на кухні.

Сидимо на ковдрі біля батареї та п'ємо ароматну трав'яну суміш із суницею, мелісою та лемонграсом. Замість солодощів — пікантні подробиці її побачення із Сергієм.

— Коли ти пішла спати, він просто накинувся на мене. І я не могла встояти. Я давно так нікого не хотіла. Сергій запропонував поїхати до нього. Я швидко переодяглася і ми поїхали. Точніше виїхали. Дорогою постійно зупинялися. І зробили б це в машині... Але вперше хотілося, щоб було... Незабутньо. Так і сталося. Разів п'ять точно. А у перервах ми балакали, сміялися, їли піцу, пили вино. Весь день учора провели в обіймах один одного. І це було… Танько! Аааа!

А далі лише емоції та обіймашки.

— А ти як?

— Все добре. Теж провела "чудовий" ранок з Пашею, — і розповідаю подрузі, як все було.

— Ну ти даєш! — сміється Валя. — Так і сказала — підтяжки?

— Ага. Просто на емоціях.

— Та я знаю тебе, емоційну! А що він?

— Роздратувався. Валь, ну за що це все? Мені так моя робота подобається. Я не хочу її втратити.