13.

Сиджу за столиком зі своєю новою приятелькою. Аделаїда Данилишина стала нею кілька годин тому. І не важливо, що вона бабуся Серьожі та Паші. Мені в її компанії легко та цікаво. Поруч із нами сидить її чоловік Данило Данилишин. Це так незвично, але він все ще дивиться на дружину з коханням. В обох мудрі карі очі та безліч цікавих історій про онуків. Я слухаю із задоволенням.

І вже забуте те хвилювання, з яким я входила до зали у своїй ажурній маленькій чорній сукні, доповненій прикрасами з мініатюрних перлинок. Адже Сергій зустрів мене дуже тепло та познайомив зі своєю родиною: з батьками, бабусею та дідусем. Колись я мріяла, щоб це зробив Паша. Але не судилося.

Ніна та Олександр Данилишини виявилися привітними, відкритими та усміхненими. Я не очікувала, що мама Паші згадає, що я навчалася у старших класах із її сином. Та з Солькою. Ну так, звичайно. Нарешті ми зустрілися з Мією. Холодна красуня. Занадто штучна, як на мене. Від тієї гарної дівчинки-блондинки, якою вона була у школі, не лишилося нічого. Навіть очі стали іншими. Але, звичайно, варто віддати їй належне: у догляд за собою вона вкладає багато сил та грошей. І, напевно, з Пашею вони гарна пара. На думку інших. Мені, звісно, не подобається.

Соломія навіть впізнала мене під час зустрічі, зобразивши привітність. Може, я упереджена, але їй не повірила. А Паша... Слизнув поглядом по моїй фігурі і поводився, як у присутності колег на зборах. Втім, він і у неформальному середовищі залишається моїм шефом.

До нашого столика підходить Сергій та запрошує мене на повільний танець. Я йду з ним за руку на танцмайданчик, чуючи слова Аделаїди:

— Яка ж славна дівчинка!

І вони гріють мою душу. Я рада, що сподобалася цій жінці. Мені не байдуже. І це трохи лякає.

Сергій вміло веде в танці. Його дорогий костюм приємний на дотик. Мені подобається його парфум. Я розумію, чому цей чоловік зачепив Валю, хоча я до нього байдужа у сексуальному плані. На жаль, усі мої думки – про його брата. Але Пашу обіймає Соломія у срібній довгій сукні. Вона треться об нього, ніби намагається спокусити. Я ловлю його погляд у напівтемряві зали і швидко відпускаю.

— Не чекала, що в тебе на святі буде так багато людей, — намагаюся відволіктися розмовою із Сергієм.

— Я й сам не очікував. Списком займався мій піар-директор.

— У тебе є піар-директор?

— У продюсерському центрі. Така кількість гостей – данина професії. Мене набагато більше лякає Інста… І те, що треба відкривати завісу свого життя, як стверджують піарники.

— О, так… Я теж не одразу звикла…

І ми мило розмовляємо до кінця танцю. Потім йдемо до столика. Сергій цілує бабусю зі словами:

— Повертаю твою подругу.

— Ех, придивилися б краще один до одного, — і підморгує мені.

— Ідочко, не бентеж дівчину, — просить Сергій і йде до інших гостей.

Сідаю за стіл і пробую щойно принесений офіціантом салат із креветками.

— Вибач, якщо ляпнула щось не те, — каже Аделаїда.

— Ні, що ви. Я розумію жарти.

— З двох братиків тобі більше до вподоби молодший?

Від цього питання креветка застряє у горлі, і апетит різко зникає.

— З чого ви взяли?

— Та так. Спостережливість. І життєвий досвід. Ти не турбуйся. Мій онук теж постійно поглядає у твій бік.

— Думаю, це не більше, ніж шкільна звичка.

— Ви зустрічалися у школі?

— Та ні. Мені Паша подобався. А йому – Соля. І якщо вони разом досі, то не просто подобалася.

— Ну-ну.

– Ви мені краще відкрийте секрет, як ви з Олександром так довго разом і при цьому зберегли свої почуття, – намагаюся змінити тему.

— Ну, не думаю, що рік – це довго, – загадково посміхається жінка.

— А… Просто Сергійко представив вас як бабусю та дідуся…

— Так і є. Просто я – мама Ніни. А Данило — Сашка. Так вийшло, що ми сподобалися один одному через роки і вирішили одружитися.

— Нічого собі, — я щиро вражена.

— Ідочка любить усіх шокувати цією історією, — сміється Данило.

— Я не в шоці. Просто не чекала.

— Слухай, — задумливо промовляє його дружина, — а ти випадково не та дівчинка, яка написала Паші листа?

— Випадково та, — зізнаюся. І як не дивно, це мене зовсім не бентежить. Я давно відпустила минулу образу і пережила біль тієї ситуації.

— Вибач, дитинко. Я коли дізналася про те, як вчинив мій онук, надавала йому по загривку. Повір, Пашку ніхто з дорослих до цього не дубасив. Тому мені довелося його виховувати.

І ми разом сміємось. У моєму сміху крім веселості ще й щемливий смуток. Як це було давно!

Виходжу з кабінки в жіночій вбиральні і дорогою до раковини зустрічаюся із Солькою. Вона дивиться на мене блакитними холодними очима. Але вже не посміхається, як при зустрічі. Її шаблонна краса спотворюється злістю. Може, я сплю і мені сниться жах?

Легко посміхаюся, відводжу погляд і мию руки.

— Хотіла попередити, Скрипко... Тримайся від нього подалі.

— Від умивальника?

— Жартувати надумала? Я про Пашу. Сама знаєш.

— По-моєму, я сьогодні до нього і на пару метрів не наближалася, — кажу серйозно, дивлячись у гордовиті очі.

– Я не про сьогодні. Знаю, що ти сохнеш по ньому досі. Це всім довкола видно. Навіть йому. Ми, звичайно, сміємося з тебе разом... І це я так, для профілактики... Тобі ж гірше буде... Зганьбишся сильніше, ніж у школі...

Мене переповнюють емоції. Злість, бажання вдарити... А ще сльози... Я не можу плакати перед нею. І побити її також не можу. Але потрібних слів не знаходжу, тому просто вибігаю з туалету. І ридання вже вириваються назовні. Зрадницькі сльози проривають перешкоди повік і ллються щоками.

Зіткнулася з чимось чи кимось… Паша… Його тепло… Так і хочеться, щоб він обійняв мене і не відпускав. Щоб захистив… Але до мене вчасно доходить. Він – не на моєму боці. І ніколи не був. І це черговий привід пореготати наді мною зі своєю зміюкою.