7.

— Ти що, нахилявся? — Запитую в стилі себе в десятому класі. Більше я церемонитися не стану. Шефи так не поводяться! А головні редактори тим паче! Стоїть і нахабно посміхається.

— У сенсі – з тобою в одній кімнаті, – уточнює, наче це щось змінює.

— З якого дива?

– А ми з Помідоркою ліжками помінялися.

— Як це – помінялися?

— Та що ти так розхвилювалася? Боїшся?

— Чого?

— Що накинуся на тебе серед ночі.

— З чого мені боятися – ти ніколи й не пробував.

Трясця, що я несу? Може, у вино сьогодні щось підмішали?

— А ти шкодуєш? — питає голосом, від якого мурахи по тілу розбігаються і танцюють із метеликами посадобль унизу живота.

— Ще чого! Валя де?

— З Сірим.

— Що значить – із Сірим?

— Ну ти ж доросла жінка — маєш здогадатися.

— Ні! Валька зовсім не вміє пити!

Вибігаю з номеру та розумію, що не знаю, куди йти.

– У якому вони номері?

— Не думаю, що вони будуть раді бачити тебе.

– Номер!

— Тань, — бере мене за плечі і трохи струшує. — Заспокойся, а. Все добре з твоєю Валькою. Сергій не скривдить. Ти ж не будеш їх відтягати один від одного.

— Ти не розумієш. Валька не така! Вона не кидається одразу в ліжко. І якщо, не дай Боже, ляже з кимось в ліжко зп'яну, обов'язково страждатиме.

— Бідолашний Сірий. Пішли.

Зітхає і веде мене в люкс, який ділить із братом. Тихенько відчиняє двері, і ми крадемося всередину. Чуємо хропіння. Невже запізнилися?

Забігаю до кімнати. Кожен лежить на окремому ліжку. Обидва повністю одягнені. І обидва хроплять. Звук, як на тракторному стані.

— Заснули, — знизує плечима Паша, — а п'ятнадцять хвилин тому цілувалися. Ще й так пристрасно.

Підходжу до подруги і намагаюся її розворушити:

— Валю, Валю! Прокидайся. Ну, будь ласка.

Реакції жодної.

— Завантажуй! — Кажу Паші.

– Що?

– Вальку!

– Куди?

– Мені на плечі.

— Скрипко, ти збожеволіла? Вона ж важча за тебе.

— Тоді допоможи донести. Будь ласка.

— Тань, навіщо цей театр? Хай спить. Тепер вона у безпеці. І честь її також.

— Я ляжу з нею.

— Хочеш, щоб із Сергієм вранці інфаркт трапився?

— Гаразд. Тоді ти залишайся тут.

— Я втомився. Спати хочу.

— У такому разі зніми інший номер.

Бо не витримаю я з ним ніч наодинці. Ще накинуся, чого доброго. А раптом я лунатик? Але йому про це знати не обов'язково. 

— Тут ціни шалені. А я економний.

— Жлоб, чи що?

— А хоч би й так.

— Данилишин!

— Скрипко!

Його явно забавляє наша суперечка.

— А якщо хтось дізнається?

— Залиш це мені.

— А якщо я чекаю на когось?

— Поціновувача Мікі? — красномовно дивиться на мою футболку.

— А чому б і ні?

— Олексія? — байдуже знизує плечима. — А з ким він у номері? З Віктором? Гаразд. Піду до нього спати, а Алекса до тебе пришлю.

І йде ж. Він що серйозно? Тільки п'яного Алекса мені не вистачає!

— Ні! — верещу. — Гаразд. Тільки тихо. І одразу спати.

І що я знову несу?

– Є, пані

Ну і нахаба ж цей Данилишин!

Лежимо, як і Валя з Сергієм – кожен у своєму ліжку. Точніше – я у своєму, а Паша – у Валіному. І обидва крутимося, не можемо заснути. Ну як тут спати, якщо поруч лежить чоловік, більш за якого я не хотіла нікого у світі. Я навіть дихання його чую. І кожен рух, кожен шурхіт збуджує, наче інтимні ласки.

Потрібно відволіктися. Намагаюся рахувати овець. Але всі вони з його головами. Барани кляті!

Ось чому я не вчусь на своїх помилках? Мені ж давно не тринадцять років!

Потрібно думати не про його тіло. І не коритися своєму. Згадуй, Таню. Згадуй, як кохала. І потім вся школа реготала над твоєю любов'ю. А головне вона – Солька. Та, з якою Павло Данилишин досі разом. Хіба цього мало, щоб перестати бажати цього чоловіка, який ще й твій шеф!

Забуваюся сном. Якимось тривожним і поверховим. Відчуваю на собі руки Паші. Плавлюсь від бажання. Ми цілуємось у теплому басейні. Тісно притискаємось один до одного. Сплітаємось тілами. І я готова його прийняти. Я так давно готова.

Розплющую очі і не можу відразу збагнути, де перебуваю. Від звуку будильника починає нудити. Бачу Пашу, що стоїть неподалік від ліжка, і події вчорашнього дня спливають у пам'яті. Чоловік уже одягнувся і привів себе до ладу. Волосся трохи вологе. Тільки от поголитися у мене в номері він не зміг. Вперше бачу щетину на його щоках. І це так сексуально. Відмінність чоловіка від хлопчика.

— Доброго ранку, — усміхається. Я відповідаю, хоч і не так люб'язно. Вимикаю будильник на смартфоні.

— Як спала?

— Чудово, дякую.

— Що снилося?

— Що за допит з ранку?

— Та так. Цікаво.

— Мені снився... торт.

— Ого! Значить, ти дуже любиш торти.

— В сенсі?

— Просто ти так стогнала уві сні… Я аж сам збудився не на жарт.

Кров приливає до обличчя. Боже! Який сором!

Жбурляю подушку в його усміхнене обличчя і біжу в душ.

— Як мені погано! — стогне Валя, лежачи на нижній полиці в купе, яке ми ділимо з бухгалтерами.

— Пити менше треба! — відгукується зверху Кірочка.

— Чаю хочеш? — Запитую подругу.

— Так!

— Піду принесу.

— Тань, ні. Не йди. Раптом вони встромляться в мене своїми жалами?

— Зовсім хвора, чи що? — обурюється Сашко.

— Біляк у тебе вже! – підхоплює Кіра.

— Та вгамуйтеся всі. Комусь ще чаю замовити?

Бухгалтерки погоджуються та помітно добрішають. Нам ще цілий день їхати в одному купе.

Іду до провідника і думаю про своє. Як шкода, що відрядження скінчилося. І скільки сюрпризів воно мені зробило.

Те, що Павло Данилишин тепер мій шеф, додає перчинку у сірі будні. Але водночас ускладнює їх. Як ми можемо співіснувати на роботі? Поживемо побачимо.