6.

Коли я виходжу на терасу в очищеному після вчорашньої прогулянки рожевому пуховику, Паша вже чекає на мене. Я ніяковію. Прямо, як школярка. Він підходить до мене в джинсах та синьому світшоті. Ще й одяг схожий на той, в якому він відвідував школу.

— Передумав?

— Не надійся.

— Не боїшся змерзнути?

— Куртка у машині. Тут тепло від ламп.

Кладе руку мені на плече і веде до свого автомобіля. Ну як можна відчувати тепло чужої руки через товстий пуховик та светр?

— Я думала, ми гуляти збираємось.

— Так, але не тут. Околиці ви з Сергієм розглянули. Та й погода морозніша. Поїдемо до сусіднього містечка.

Справді, вночі вдарив мороз і все на вулиці вкрилося крижаною кіркою. Навіть травинки та квіти.

— А їхати не слизько?

— Менш слизько, ніж іти. Лячно, Скрипко?

— Ага. Є трохи.

Він не чекав такої відповіді, тому не знайшов, що відповісти. Допоміг мені сісти у своє чорне ауді. А сам влаштувався за кермом.

Близькість Паші. Його запах у салоні. Чоловічі руки на кермі. Що може бути сексуальніше? Для мене поки що — нічого. Одразу стало жарко. Гей, зима, зміцни мороз!

— Увімкнути обігрів сидіння?

— О ні. Дякую. Це шкідливо для… — я вчасно осіклася, усвідомлюючи, хто поряд зі мною. І чого це я вирішила згадати про свої статеві органи?

Паша, звісно, як і у школі, не втрачає моменту. Дивиться на мене глузливо, піднявши брів, і питає:

— Для чого?

— Для жіночих... причиндалів, — випалила я.

— Причиндалів? Цікаве позначення.

І ми обоє сміємось. Так само щиро та безтурботно, як у минулі роки. Тільки Валькиного хрюкання не вистачає.

Гірське містечко виявилося дуже милим та самобутнім. Ми помилувалися водоспадом, що збігає з вершин. Насолодилися ароматами хвойних дерев у невеликому парку. Згадували школу, колишніх однокласників та вчителів. Ретельно уникали теми моєї закоханості.

Закінчивши розповідь про свого друга Мишка Олександрова, Паша запитує:

— Замерзла?

— Ага, трохи. Вибач, я справжня мерзлячка.

— А я ще й зголоднів.

— Повернемося до готелю? – я шкодую, що наша прогулянка так швидко закінчується. Мені добре з Пашею. Як не дивно, легко, весело та цікаво. І ще я плавлюся від його поглядів і дотиків, у яких насправді немає нічого інтимного. Але чомусь безневинне торкання пальців однієї людини більше збуджує, ніж поцілунок іншої.

– Ні. Давай пообідаємо.

Мені подобається Пашина впевненість та чіткість. І лідерська позиція, яку він зайняв.

Підходимо до вулички з магазинами та кафе. Безліч вивісок заманюють національними стравами.

— Що б ти хотіла? Зізнаюся, нашу кухню люблю більше у домашньому виконанні.

— Згодна.

— Тоді може до піцерії? Обіцяють піцу у справжній печі.

— Здорово, — погоджуюсь. Шлунок гурчить від передчуття.

Піца виявляється такою, як і повинна бути: на тонкому коржі, з хрусткою скоринкою і гарячою. А ще – величезною. Точно півметра у діаметрі. Ми замовили дві: “М'ясний бенкет” та “Три сири”.

Їмо з апетитом. Раптом Паша перестає їсти і відверто дивиться на мене. Трохи незручно, бо я жую.

— Що трапилося? — Соромлюся.

– Просто подобається спостерігати за тобою. І твоїм апетитом.

— Я не ненажера, якщо ти на це натякаєш.

— Ні в якому разі. Ось я думаю, як ти можеш стільки їсти і так виглядати?

Я просто розпливаюсь від його компліменту. Але виду не подаю.

— Повір, у повсякденному житті я не так харчуюсь. Я повністю дотримуюсь порад, які даю у своїй рубриці. І говорю так не тому, що ти – мій шеф. Та й спорт займає у моєму житті не останнє місце.

— Так. Я бачив твої спринтерські exisases.

Хочу стукнути його по голові книгою, навіть шарю очима по столу. А потім згадую, що ми не у школі.

— Тут немає підручника з алгебри, Скрипко, — сміється Паша.

Після обіду заскакуємо на місцевий ринок. Тут в основному продають вироби ручної роботи, а не всяку дрібницю. Паша купує для мами свічник з дерева, витончений і трохи химерний.

Я зупиняюся біля будиночка із в'язаним одягом. Яка краса! Все модне та яскраве. І жінка—продавець в'яже, сидячи біля обігрівача.

Вибираю светри оверсайз: собі — кольору запорошеної троянди, а Валі гірчичний. Ціна виявляється дуже високою.

— Дешевше ніяк. Це вовна мериноса, – виправдовується майстриня. — Але при покупці двох светрів пов'язки на голову в подарунок.

— Здорово, дякую, — тішуся і вибираю аксесуар з тих же ниток, що і мій новий неймовірно стильний светр.

Потім завмираю біля сукні у тому ж стилі. Мого улюбленого м'ятного кольору. Вона просто неймовірна. Верчу—кручу. Ціна виявляється надзвичайною для мене. Хоч я добре заробляю, але плачу квартплату навпіл із Валею за нашу двійку в хорошому районі неподалік центру столиці. А це не дешево. Плюс харчування, проїзд та зовнішній вигляд. Ну і відкладаю трохи, звісно. До того ж, на Новий рік ми з Валькою відлітаємо до Бельгії. Квитки на літак купили заздалегідь.

Щаслива, сідаю в салон ауді. Повертаємось ми в готель мовчки. Кожен думає про своє. Але тиша не напружує. Навіть навпаки. Є в ній щось природне, заспокійливе. Так мовчати можуть лише близькі люди.

Я думаю про Пашу. І про те, яким було б наше побачення, якщо б тоді, десять років тому, я б не відмовилася на нього піти. Таким самим? Хоча про що я? Не було в нас жодного побачення. А що тоді? Хіба це важливо?

Паша паркує ауді на парковці готелю. Я перша порушую мовчання.

 — Дякую за чудовий день.

— І тобі спасибі.

Він дивиться на мене. Я на нього. Ми зовсім поряд. І це магнітне поле між нами… Поле, у якому гламурна Солька відштовхує магніти один від одного. Та сама Соломія, за якою він бігав, коли так жорстко відшив мене в одинадцятому класі. І я не можу про це забути. І раптом уперше за всі дні відчуваю гіркоту тієї зради десятирічної давності. І я ніби те саме дівчисько…