1.

Як я не люблю шведські лінії у готелях! Стільки спокусливих страв, від яких пристойні дівчата, які стежать за фігурою, повинні відмовитися на користь вареного яйця зі свіжим огірком та скибочкою цільнозернового хліба. 

Беру велику білу тарілку. Накладаю по центру мікс салатів. Зверху маленький квадратик парового омлету. Поруч три помідори черрі, два кружечки огірка, скибочку жовтого перцю для кольору. А з краю – малесеньку булочку сірого кольору, присипану зернятками. Несу свій зразковий сніданок до столика. Роблю яскраве фото для сторінки в Інста. Потім селфі на тлі шведської лінії. Мило посміхаюся, милуючись натуральністю ранкового макіяжу. Ховаю телефон в кишеню джинсів в стилі олдскул. 

Як я люблю шведські лінії в готелях! Аааа! Скільки смакоти! І все включено. Ну, як тут обмежити себе якимось яйцем? На це, правда, хтось здатний? Запитала б в Інста, але, боюся, не зрозуміють. Закидають цими ж яйцями. Я ж – дівчина –зразок здорового способу життя. Спорт плюс правильне харчування і взаєморозуміння зі своїм організмом. І це повністю так. Але лише не на відпочинку. Тим більше, поки мої колеги бачать солодкі сни. Недарма ж я прокинулася о пів на сьому та встигла на початок роздачі. І нехай я звикла вставати так рано на пробіжку, сьогодні зроблю виняток. І ще на три наступні дні. Повний релакс та обжерливість! Потім настане година розплати. Але зараз не хочу думати про це.

З тремтінням зголоднілої кішки вирушаю до лінії роздачі. Так… Що тут у нас?

Сьомга, м'ясна нарізка, кошики з сирним суфле, салати з жирною заправкою ... Смаколики. Наповнюю свої тарілки. І, як білка перед зимою, ношу у дупло, точніше на свій столик.

І ще запіканка сирна. І млинці з ікрою. І круасани з карамеллю.

Сідаю за стіл і приступаю до свого неправильного сніданку.

Смачного.

Чую над головою приємний чоловічий голос, що ламає весь кайф. Я ж встала раніше, щоб поїсти спокійно. Втім, це не мій колега. Відшию швиденько і продовжу насолоджуватися творіннями тутешнього кухаря. Піднімаю очі та мило посміхаюся. Оо. Посмішка застигає на обличчі. Не може бути? Пашка Данилишин? Чи схожий просто?

 – Привіт, – дружелюбно посміхається. Впізнаю ці ямочки на щоках. Привіт, шкільне кохання. Слиняве перше почуття, через яке пролито було сліз більше, ніж за всі наступні роки і романи з “ендами” без епітету “хепі”.

 – Привіт, – здригаюся, як десять років тому. І рожевію, бо властивості червоніти моя смаглява шкіра позбавлена. А він стоїть зовсім поряд – дорослий, змужнілий. Все з тими ж ямочками, які у шкільні роки хотілося зарити. Карі очі такого ж відтінку, як і в мене, сміються. Русе волосся на тон темніше мого акуратно зачесане. А класичний сірий костюм поверх білої сорочки з краваткою робить його образ ще більш вражаючим, ніж у школі.

 – Ти чекаєш на когось? – киває на мій стіл.

– Ага. Валю.

– Ви все ще дружите?

– Ага. А ви з Мишком та Юрчиком?

– Та ні. Зі школи не бачилися.

– Зрозуміло.

– Не буду заважати.

– Бувай.

– Гарного дня.

– Навзаєм.

Бач який ввічливий став. У школі не був таким милим, насміхаючись з моєї закоханості.

Пішов, залишивши мене віч –на –віч із жаданим сніданком. Тільки апетит зіпсував. А все ще гарненький, мерзотник. До метеликів та мурашок. Бррр. Схоже, типаж мого чоловіка не дуже змінився з часів школи.

Їм свій різноманітний сніданок. Але замість того, щоб на повну насолоджуватися смаком їжі, спостерігаю за Пашею. Бічний зір. Добре, що розвинула його ще в школі.

 Замовив собі яєчню, додав до неї м'яса, овочів та хліба. Потім сходив за кавою. І це все. Правда? Я одна така ненажера? Ну хто в п'ятизірковому готелі задовольняється яєчнею?

Спостерігала за тим, як їсть. Спокійно, акуратно. П'є каву. Витирає рота серветкою і… Підморгує мені. Що? Моє шпигунство не залишилось непоміченим? Трясця, мабуть, він з часів школи навчився відчувати стеження.

Соромлюся і опускаю погляд у тарілку. Ігнорую.

Коли піднімаю очі, його вже у ресторані немає. Ну і чудово. Продовжу спокійно снідати.

За чверть одинадцята вже сидимо з Валею в конференц-залі готелю. Я у класичній сукні без рукавів поверх білої сорочки. Волосся зібране ззаду. На ногах найтонші панчохи та туфлі на високій шпильці. Почуваюся жіночною, незважаючи на те, що поснідала, як бегемот.

Колеги востаннє перешіптуються, хто ж займе місце головного редактора нашого журналу. Незабаром ця таємниця розкриється. Саме для цього нас усіх і привезли в гори. Гарний привід і з новим начальником познайомити, і тімбілдінг провести.

– Думаю, це іноземка якась,  – всоте висловлює своє припущення Валя. Вона так вважає, бо видання наше міжнародне. І плюс до цього дуже популярне. “Гарне життя” навчає молодих людей бути модними, привабливими, здоровими, сучасними та ерудованими. Ми – глянець із змістом.

Мене хвилює кандидатура шефа, бо я свою роботу люблю. І зарплатню також.

Рівно об одинадцятій до зали увійшло начальство. Генеральний директор видавничого будинку месьє Превер, французький шеф Каті Гайєн, директор з кадрів з Франції Марі Жерар та наша ейчар Ксенія Соболєва. І ще одна особистість. Цілком недоречна, на мій погляд. Пашка Данилишин. Оо.

Валька штовхнула мене в бік і почала тихенько сміятися. Так, треба тримати себе в руках. Її сміх – справжня зараза для мене. Він зазвичай вражає, як вірус. Але зараз, як ніколи, треба стриматись.

 – Заспокойся, – шепочу. У погляді  – благання. Адже вона теж свою роботу любить. І зарплатню.

 Допомогло. Принаймні на час довгої вступної промови членів президії. Останньою виступає Ксенія Соболєва із зовнішністю коняки та характером зміюки.

– А тепер настав час представити нашого головного редактора. Знайомтеся  – Павло Данилишин. Наш співвітчизник. Навчався англійської філології в Лондоні та менеджменту в Парижі.

Як? Не можу повірити своїм вухам! Він же так і не дочитав "Маленького принца", за що наша вчителька літератури відмовлялася йому в чверті бал вище трійки поставити. Ущипни мене, Валько, це точно сон.