Глава 3 Шаленці

Глава IIІ

ШАЛЕНЦІ

Між чорною нескінченною землею на полі та навислими синіми хмарюками зблиснула сліпуча блискавиця. Миттєвий спалах освітив забуте поле перед містом, а чорний ліс далеко на півдні захитав білим гіллям. Навколишньою пусткою розкотився гучний грім, і жодна душа на сотні верст не почула його, окрім тих відчайдухів, які зібралися в місті Великий Шинок, аби вистояти принесене війною лихо.

По затертих до блиску кам’яних східцях, на стіну виходив чоловік — стомлено рухав ногами, а коли вже східці скінчилися, то і сам став, аби перепочити. Кілька довгих, глибоких подихів повернули йому бажання йти далі.

На мурі перед собою побачив вартового, який вдивлявся на сховане за горизонтом вранішнє сонце.

— Зміню тебе, Орзо. Не проти?

— Та яке там проти... Ставай! — вигукнув низенький бородатий чоловічок, трип’ясток, вказавши на пусте місце поруч. — Матимеш сьогодні для Шаленців роботу? — саме так називали навіжену ватагу, яка, безвідповідально ризикуючи власним життям, рятувала заблудлий серед зимної ночі люд.

— Ні, сьогодні сидимо по домівках.

— Така нудьга страшна... — він недбало вказав долонею поперед себе. — Анічогісінько не відбувається. Сам побачиш. Ото треба воно тобі, Ґрег? Сидів би біля сільського голови, справи вирішував...

— Саме тому і вийшов до тебе. Нудьга — то страшний ворог. Незчуєшся, як втратиш пильність, а там вже й смерть. Кхм. Тютюн є?

— Є! Нас-серу я твоїй матері! Є! — після докору, розлючений більшою мірою на себе, Орзо потягнувся за тютюном, а очима зиркав за стіну, тепер вже уважно оглядав навколишній край. — Доля усміхається нам. Певно, одне невеличке місто не варте уваги Безголового. Чув, що той, перемігши повстанців, вирішив нарешті перепочити.

— Не обдурюй себе, — Ґрего прийнявся набивати стару потріскану люльку духмяним листям. — Перепочив він лише через зиму. Падлюка знає, що його військо перевелося. Війна з’їдає усі ресурси. Продовжувати її, тим паче взимку, він змоги не мав. Але сьогодні вже початок березоля. Нам слід готуватися.

— Всю зиму готуємося, — проричав Орзо в бороду, а під очима на схудлому обличчі завиднілися ледь помітні синці від недоїдань та недосипу.

Ґрего співчутливо оглянув свого приятеля, розумів його. Усі люди цього селища працювали день і ніч аби відбудувати старезний мур навколо Великого Шинка, і через кілька місяців, саме під кінець зими, вони нарешті закінчили те діло. Тяжка праця на межі голоду ледь не звела усіх на той світ, чим і «прославився» Ґрего між селян. Розлючені очі незгодних з його рішенням людей блискали у підворіттях, злі язики наговорювали на нього при чарці, діти на вулиці боялися з ним заговорити — він усе те знав. Але, все одно, вважав, що чинить правильно.

Рано було хвилюватися через напад Безголового, та все ж хвилюватися він не переставав ні на мить. Тому була інша причина:

— Нелюдів видно? — вдивлявся він у густі сутінки.

— Нє... Нема нікого... Схоже дарма ми цей мур будували...

Ґрего нахмурився, знав до чого трип’ясток веде. Ще на початку зими, коли головними проблемами селян постали: голод та небезпека нападу, — думки двох чоловіків, на яких покладався люд, розділилися. Апарол Барогуз, славетний Шинкар, звертав увага та тягнув їх у бік вирішення проблеми з продовольством. Торгівля зовсім перевелася. Війна вимила з комор усе їстівне — навіть щурам та мишам довелося скрутно, особливо коли на них розпочали полювання. А тому головною задачею стали: роздобуток аби-чого їстівного, полювання та підготовка до посівної. Знайти збіжжя становило основну задачу, яка все ж була виконана, коли під коморою голови Ремного знайшли таємний підвал із прихованими, напханими по вінця мішками зерна. Озеро Димкач, що неподалік Великого Шинка, давало рибалкам окуня й щуку. На якийсь час люди безтурботно розпорошилися спустошеними землями у пошуках їжі все далі й далі.

Саме тоді Ґрего і зігнав їх усіх докупи. Пояснював це небезпекою нападу, необхідністю підготовки до захисту, навіть мур відбудувати їх вмовив. Зрештою сільська рада визнала ту небезпеку марною. Тоді Ґрего, спираючись на слова прославленого гомигайника Мики Кіржавого, доповів про небезпеку з боку дивних істот, які колись ходили по землі людьми, а тепер, через голод, обернулися кровожерливими нелюдами, — бігають цілими зграями по околицях та їдять усе, що бачать. Ці переконання спрацювали. Гомигайників по всіх усюдах ще поважали. Люди повірили, допомагали, працьовито будували захист, але через недостачу їжі, усі вони схудли, охляли й змарніли.

А тепер, після трьох місяців цілковитої тиші та безперервного будівництва усі вороже кидалися в Ґрего поглядами. Мовляв, ось він — дурний марнотратник. Навіть друзі не цуралися йому те пригадувати.

— Це все не дарма, — відповів Ґрего пошепки, так ніби сам в те не вірив.

— Та закури вже. — Орзо посміхнувся й додав: — Вже кілька хвилин стовбичиш ані руш. Видко, добряче про щось задумався!

Та тоді, коли люлька наблизилася до Орозового смолоскипа по підпал, їх перебив третій голос, голос чоловіка, що здіймався сходами позаду:

— Ґрего, ходім! Апарол тебе кличе. — високий та худий чоловік, з чітко вибритою цікавою борідкою, показав великим пальцем позад себе. — Сидить у себе, злющий, зове тебе.