Глава 2 Секрети в імлі

Глава ІІ

СЕКРЕТИ В ІМЛІ

Це усе, що могло побачити їхнє неозброєне око: нескінченний туман та кострубата, осипана гострими камінцями земля під ногами. Ні тобі смереки на небокраї, ні тобі сивого пагорба в далині — йшли вони наосліп, а неслухняні думки сповнювалися сумнівами. Навіть впевнений у своїх міркуваннях Макран тепер намагався не загнати свій розум у яму непевності, побоювання та підозри. Спирався на коня та хитрим поглядом роздивлявся присілого посеред дороги Ганура.

Здоровань пильно вдивлявся в сліди під ногами, роздивлявся приховане туманом роздоріжжя. Щось його непокоїло.

— Мені потрібен час, — вигукнув він з-за спини.

— Скільки часу тобі треба? — Макран ввічливо відповів, бо здалося йому, що той просить у нього.

— Поки не повернеться до мене впевненість у подальшому, — знову вигукнув, а сам навіть не зрушив з місця, так і сидів. — Скористаймося ж цим, діставайте харч — перекусимо, відпочинемо!

— Надворі білий день, сніг не мете, дощ не ллє — чому маємо ми зупинятися? — Ігор запитав у поводиря, а тим часом закріпляв тугіше сідло свого вороного коня.

Замість нього відповів Макран:

— Він не впевнений.

— В чому?

— Чи можна далі їхати, — ватажок відчув себе невпевнено, захищаючи чужинця ціною власної поваги.

— Не знаю, як вам, але мені потрібно більше інформації, — підійшов до них перевальцем малий Явір, з руками в кишенях. — Якось воно все непевно.

Макранове слово підтримала Сагейка, яка саме старанно натирала маслом свій ятаган — певно, відчувала, що зброя скоро згодиться.

— Залиште Ганура в спокої. Він знає ці місця, і як раптом став, значить є на те вагома причина. Хіба ні?

Ігор та Макран переглянулися.

— Сагейко, слухай, — прошепотів їй Ігор. — По суті ось, що ми маємо: здоровенний бугай пропонує нам показати дорогу, бере із собою двох псів, сідає на нашого коня і спиняється саме посеред густющого туману... — сподіваюся, ти розумієш, до чого це я. Він стає все небезпечнішим. Тепер уявімо, що він — один із тих голодупих бандюків, що від війни здичавіли, і тепер чекає на свою ватагу бурмил, аби пограбувати нас. Макран це знає, але не хоче вірити. Я теж. А Явір просто чіпляється, бо має скалку в дупі.

Сагейка оглянула серйозні пики Ігора та Макрана.

— Не в’яжеться ваша підозра, — вона захитала головою.

— Бо то не правда, — гукнув їх Ганур із туману. — Говоріть тихіше, якщо ваша ласка. Плітки про себе слухати якось незручно.

Ігор зібрав усю свою рішучість в кулак, вхопив сокиру — перевірив чи вона на місці, та впевнено покрокував у хмару туману, де мав сидіти Ганур.

Сива волога імла розсіялася, коли вершник пронісся повз неї. Перед широкою баюрою він розгледів того, кого шукав. Ігор видивився чолов’ягу, обережно покрокував і підсів до нього.

— Кажи вже, чому зупинив нас! — вирячивши очі, вимагав від нього товстун.

Довгий час нестримне питання висіло у морозному повітрі. Тільки тиша навколо.

Холодно.

Вогко.

Почулося важке дихання Ігора, яке неначе нагадало Ганурові, що час вже йому дати відповідь.

— Макране, підійди чоловіче! — він гукнув. — Явір, Сагейка, ви теж.

Ватага оточила задумливого слідопита. Поприсідали.

— Не вірите мені, я бачу, — він байдуже сказав, не повертаючись до них. — А я не вірю вам. Якщо вже ви поприходили, то дайте мені відповідь на одне питання. Але одночасно. Добре?

Усі замугикали.

— В переддень до вашого приходу у моє село, чи ви вже бували там цього року?

Питання здивувало, але усі як один відповіли негативно.

Ганур, вражений їхньою одночасною відповіддю, полегшено кивнув.

— Добре.

— Чого питаєш? — Макран підсунувся ближче до нього.

— Бо приходили до мене невідомі, щось бубоніли, точили зброю, дали коням відпочити і чкурнули далі. Я не зміг їх роздивитися — снігу випало небагато, а якщо ступати по такому — той може по-зрадницьки зарипіти. Впевнений, ви про це знаєте.

— Тож, якщо то були не ви, пані та панове, — продовжив після невеличкої паузи Ганур, — то є велика вірогідність, що зустрінемо на нашому шляху патрулі Угмера Безголового.

Макран тріпнув головою від недовіри.

— Але ж купці казали, що фортеця пуста. «Соколів Вирок стоїть мертвий», — вони казали, — «та смерті тої боятися не варто».

Ганур ледь звів плечима — вже звик, що його слова ставлять під сумнів.

— Поглянь під ноги, сюди, — великий мозолистий палець направив їхній погляд на замерзлий бруд.

— І що? Крижаний ґрунт нічого не скаже, — відповів йому Ігор. — Хіба я чогось не знаю...