Глава 1 Посеред нічого

Початок

Її волосся танцювало від легесенького подиху вітру, прудко підстрибувало в такт її прискоку. Метка дівчина, хвацька, — якщо не оговтається парубок, то і голову йому вкраде. Нічим думатиме, бідолашний. Та вже й запізно — серце в грудях припиняє битися. Парубок вже собі не належить. І таких знімілих хлопаків там цілий табун.

А як раптом згадати, як вона йому безперестанку голову крутила своїми смішними забаганками, то хилить його від того присісти куди-либонь, розпачливо зітхнути і здивуватися: «в кого воно таке навіжене і радісне вдалося?» Та все ж забаганки він старанно намагався виконувати. А як інакше? Чого не зробить бідолашний батько заради любої доці?..

Її волосся знову підстрибнуло, так само як і тоді при танці на вечірньому ярмарку, серед метушливого святкування під похилими гілляками Тихого лісу. Село Підлісне тоді зійшлося усе-всеньке... Гарно тоді погуляли...

А тепер...

Він не міг згадати навіть кольору її пасма. Сяйво полум’я в молоденьких очах, кругленьке личко, повненькі червоні вуста, навіть невеличка гулька з рубцем на чолі згадувалися йому без жодних на те зусиль. Але не колір її волосся... Тільки не він. Бо щойно метушлива згадка про неї знову вигулькувала в його уяві, в її волоссі вже згустками налипала запечена часом кров.

Вона була мертва. І вмерло його життя.

Глава І

ПОСЕРЕД НІЧОГО

Місяць-шибеник зовсім не світив на дорогу. Ледь розчервонілий, він ховався за тоненькими, підсвіченими власним оранжевим сяйвом смужками хмарок. Степи згасли під навалою темряви ночі. Ця непроглядна смерть саме давала початок 962-ій зимі.

Під навалою тієї неосяжної важкої чорноти йшов він, весь змучений, замурзаний, зголоднілий. Село за селом відмовляло йому в зупинці, і не тому, що люди крутили носом, проклинали його собачу душу, чи гидували навіть словом поділитися.

Ні. Самих людей вже не було в тих збіднілих краях — повигонила, повбивала їх усюди війна, і лиш хрускіт замерзлої невисокої степової трави складав йому компанію.

Село Паланці, яке трапилося йому на шляху, розікрали, покинули і, чомусь, віддали вогню. А те, що зосталося після пожежі, аж ніяк не було придатне для споживання. В хижі місцевого рибалки він знайшов рибальські сіті та зламану вудку, а на березі невеличкого озерця придивився собі годного човника — наступний місяць він їх використовував, аби прогодувати себе і ту невеличку зграю котів та собак, як прибилися до нього, щойно той розпалив у хаті піч.

Та одного сніжного ранку місяця студня, щойно віддав залишки смажених карасиків своїм волохатикам, він почув людські кроки, а за ними слова: мова йшла про нічліг.

Кволий димок з його печі видав його, інакше й бути не може. Серед сірої замерзлої пустки він сповістив загін вершників і запросив непрошених гостей до себе. Прапора вони не несли. Кому належали — не відомо.

— От недотепа! — вилаяв він себе за те, що піддався комфорту теплої печі і не помітив своєї фатальної дурості.

— Необачність — ворог мій, — він дав собі ляпаса.

Але нічого так і не зробив. Якщо зайдуть до хати й вб’ють — значить доля така. Він з нею вже давно змирився.

Та все ж того не сталося. Вершники хутко полазили по згарищах найближчих будинків, а коли повернулися з пустими руками, то одразу позаскакували на сідла й забралися геть.

— Доля значить така... — прошепотів.

Зима видалася безсніжною, але кусючою. Кожного морозного ранку йому доводилося пробивати ополонку на озері, сідати на хиткого ослінчика та встромляти в дірку мотузок з гачком. А потім найгірше: мав сидіти так ані руш кілька довгих годин, допоки рук і ніг не відчуватиме, а там вже міг й піти додому, де чекали його четверо котів та дві ненажерливі собаки. Кожного разу, як бачив ті волохаті мармизки, він питав себе, чому їх покинули напризволяще їхні жорстокі власники. Небагато часу пролетіло, як став він ці питання ставити безпосередньо тваринкам, і одного дня, коли вже не чекав почути від них чи то від когось іншого ані найменшого слова; коли він саме заповзято рубав дрова для пічки, аби посмажити там свіжовиловлену щуку, до нього промовили:

— Бачу, ти повернувся до тварин, чоловіче...

Чужинець вдало підкрався, непомітно. Очікував побачити переляк, нерозбірливе розпачливе белькотіння, стрибки на коліна з молитвами, а натомість так і стовбичив і промовляв до його міцної спини.

— Е ні... я місцевих одразу впізнаю, ти — не вони! — гість пішов навколо двора. — Ти хто?

Чоловік із сокирою тяжко видихав пару після важкої роботи. Старий, порваний каптур прикривав та грів його лису макітру. Лиш овальне підборіддя, встелене місячною борідкою, стриміло з-під дірявого полотна. Світла холодна білизна́ навколишнього хмарного дня не могла підсвітити його темні очі, які спокійно визирали з темноти.

Вони поглянули на новоприбулого. Оцінили спорядження. Зробили висновки.

Гість захитав неголеним важким обличчям: