Глава XXIV: Пил і попіл

Глава ХХIV

ПИЛ І ПОПІЛ

Перелякані очі холерно ганяли погляд по підсвітленому сонцем мішку, що так незручно висів на голові. Клітка на колесах, гриміла, торохтіла, немов сповіщала по околицях: ось він, злодюжка їде. І не простий, а затаврований. Вірою забутий і усіма проклятий. Випалили йому попереднє життя розпеченим залізом і позбавили, таким чином, богів. Колесо клітки знову наїхало на камінчик і вся конструкція вкотре страшно загримотіла.

Іриней широко розплющив очі та відразу ж важко задихав. Брак сну останніми днями вже без дозволу схиляв його. Спочатку навіть нестерпно пекучий біль у долонях не дозволяв зімкнути очей, однак згодом Іриней піддався. Тоді вже навіть холодна залізна клітка здавалася йому м’якеньким ліжечком, зручнішим навіть за власне, домашнє.

Тремтливі руки потягнулися до прутів, вхопили і щосили струсонули клітку. Хлопець заверещав: долоні немов різали тупим ножем.

Він не полишав надій — впевнено вхопився за ґрати кволими пальцями і спробував бодай трохи вигнути їх, зробити між ними отвір, аби звільнитися. Натомість спалена шкіра і пухирі на долонях закровоточили, а біль змусив Іринея знову подати голос. Охоронець, що крокував поруч, пригрозив йому зігнутим пальцем перед самим мішком. Обіцяв покалічити, якщо хоча б ще раз загойдає клітку.

Раптом передумав. Ляпас товстою рукою звалив Іринея набік тієї ж миті. У вухах засвистіло.

— Ґуно, ти б краще відійшов від нього подалі.

— О, Марте, ти хіба його щойно захистив, чи то мені так здалося?

— Не чіпай його, — крикнув той, третій, що сидів попереду клітки й натягував віжки. — Все Марті правильно каже — хлопець проклятий. Я б тобі радив відразу руки помити. А ще краще — сходи в храм.

— А я б тобі радив запхнути язика назад у пельку і повести в храм свою дружину, яка полюбляє по ночах у казарми бігати!

Розмова обірвалася, а ґрати до Іринеєвої клітки клацнули й закрилися на клямку. Клацнув замок.

— Крийте клітку, інакше розірвуть.

Яскраве світло поступилася темнотою, а клітка захиталася вперед. По залі гуляли чоловічі голоси, щось шепотіли, кудись бігали. Та два голоси з тої юрби все ж звернули на себе Іринеєву увагу, бо говорили Алерій та Ладенцій, і розмова та тягнулася ще з учора.

— Мені б ще добу!

— Спроваджуй його, кажу! Сьогодні-завтра матимемо достобіса проблем. Хлопця тут не має бути!

— Він нам нічим не допоміг...

— Спроваджуй його. Ще допоможе. Ми його ще навідаємо.

Іриней не чекав:

— Куди мене везуть? — вигукнув.

Почувся скрип воріт, а за ними вже несамовито гукали люди. Серед того реву його слова й потонули.

Вітер відривав поли накриття та непрохано задував у клітку, заносив прохолоду пізньої осені. Попри це Іринею забракло повітря й простору. Бракувало також рідних та відібраної волі — життя його змінювалося, вело його у страшне, непередбачуване незнання. Страх не відпускав, серце тяжко било — давило в груди ще сильніше, коли згадав про батьків.

«Вони десь там, далеко, — подумав він. — Поїхали за ним у Триборонь, де почнуть нове життя після довгих, виснажливих, але марних пошуків свого сина. То на краще».

Думка про це примирила його, заспокоїла. Він сів у своєму куточку де, перед тим, дрімав. Звалився, бо сил не стало битися далі.

Він не пам’ятав, коли їв. Якщо Алерієві лотри й пропонували попоїсти, він тої їжі бачити не хотів. А тепер, як взявся думати про харч, шлунок одразу скрутило вузлом. Опіки на долонях добре відвертали увагу, але зрадливий вітерець завіяв під покривало клітки, задув смачним пахкотінням свіжозірваних овочів: запашні огірки, морква й капуста.

Люди ж за ґратами все продовжували викрикувати:

— Ми знаємо, що хлопець ось там сидить! Випустіть його, падлюки. Віддайте його нам! — хтось хрипло мовив під боком.

— Навіщо вам той прокльон на серці? — додав другий. — У нас споконвіку було народовладдя.

— Віддайте нам владу! — гукнув третій. — Самі вирішимо, що робити!

Тканину різко зірвали, коли вже проїхали добру половину села. Сонце безжально вигнало темряву з клітки. Усе навколо спалахнуло сліпучою білизною.

Іриней перелякався, закричав. Нічого не бачив кілька мить, а запах щойно зібраних овочів закрутив голову. Аж тут хриплий голос виголосив:

— Іриней з Підлісного — злодюга, вбивця та визнаний у тому всьому винним.

— Ну ж бо, випускай його. Сучий син!

Охоронці продавлювалися під натиском народу. Небачена раніше Іринеєм лють, з якою всі хотіли пробратися повз найманців, вразила хлопця. Налякала, змусила відповзти від них подалі. І не дарма — варта все ж не стримала натовпу і втратила контроль над ситуацією. Клітку підперли знайомі йому люди, щось викрикували. До ґвалту позбігалася уся вільна варта, яка проводили клітку вперед, ціпки в закутих металевих руках почали безжально товкти людей, поки ті не відійшли.