Глава ХХІІІ: Тризна

Глава XXIII

ТРИЗНА

Глибокі хмари нічного неба спалахнули білим сяйвом від блискавиці. Прокотився грім, який гучно вперіщив по безлюдним вулицям міста Димні, що перше лежить на північ від ґойрійського кордону. Ті люди, що зосталися, мабуть вже напевно забули про солодкі сни, бо нестерпне гуркання гатило без упину.

Димні зажило наново. Не зважаючи на масові вигнання людей протягом останніх років воєнного часу, хати знову заселилися, а за шибками будинків розпалилися печі. Люди повикорчовували та звільнили від дерев поля, зорали померзлі ґрунти і вкрили їх на зиму, щоби на весні знову зажити. А все тому, що знайшлися відчайдухи на чолі з так званим Шинкарем, на ім’я Апарол Барогуз, що взяв те місто під власну спрощену владу. Володарював він немов одним великим шинком, якого так любив і боронив. Через це і прозвали те місто новою назвою — Великий Шинок.

Блискавка вперіщила знову. Вікна застукотіли від зливи — мабуть, останньої цієї осені. Крижана земля просякла вологою і розм’якла, а дощик заплескав у бочках під вікнами. Жителі, нажахані частим громом ще мить тому, вже наново заколисалися й поснули від спокійного хлюпання дощу по баюрам. Та й добре, що так. Хай та земля і люди поснуть, подрімають трохи; хай перепочинуть від тієї напасті, що пронеслася нещасними землями; хай знову запасуться силою й вірою, бо надалі їм те неабияк згодиться.

Невдовзі ті дахи вайлувато запорошило першим снігом, і поволі те місто повністю вкрилося білою ковдрою. Димарі випускали до хмар неквапливий димок, у якому подекуди пролітали самотні напівзотлілі іскри.

У шинок, який власне і дав нову назву місту, зайшов великий чоловік в овечому кожусі. Каптур на голові був занадто короткий, аби сховати пухке обличчя червонощокого власника. Вогкі, засалені одежі перев’язувала мотузка через живіт. Гість не змів із чобіт прилиплий сніг, не повісив свого кожуха біля інших, не привітався з односельцями та не промовив жодного слова привітання шинкарю. Пішов собі у своїх справах глибше в приміщення.

Три опасистих чоловіки, що згуртувалися навколо невеличкої, тоненької свічечки, впізнали в ньому свого товариша і погукали до себе за стіл. Чоловік в каптурі відповів їм посмішкою повною кривих коричневих зубів і всівся на стілець біля них.

— Пане Крисанф, ото вже не взнав вас одразу. Що це ви в таку люту погоду по шинках бігаєте, га? — засміявся вусатий чолов’яга, який сидів правіше і був не менш товстим аніж новоприбулий.

— Ти тут теж сидиш, — відповів, — тож я припускаю ту ж саму причину візиту, — буркотів Крисанф, сідаючи на вільний стілець. — Пива захотів!

— Пане Гавбровій, чого ви до товариша з безглуздими запитаннями лізете, га? — сказав чоловік зліва, який, схоже на те, тільки-но почав набирати ту вагу, щоби стати повноцінним членом цього товариства.

— Шинкар! — проривів третій чоловік, що сидів навпроти пана Крисанфа, був найстарішим за тим столом.

— Слухаю, паничі, — сказав той.

— «Пане голова», — поправив той, — я, зрештою, голова цього міста.

Шинкар на те не відповів. Видно, не хотів жодних проблем у таку спокійну, пізню годину, бо ж усі з нових жителів міста знали хто тут є пан.

— Чув, що в тебе тут без кошту наливають, — пан голова колупався мізинцем у зубі. — То лий і нам, раз такі справи.

— Припізнилися ви. Ціни вже є, і ціни звичайні. То як, будете що?

— Неси чотири кухлі з пивом, — викрикнув невдоволено. — Тільки неси Брандського. Мій нюх не обдуриш.

Шинкар підтвердив замовлення байдужим кивком і подався до пляшок. Пан голова хмикнув, а за його столом відновилася тихенька розмова. Почав її чоловік справа, той що Гавбровій.

— Ну що, пане голова, що робитимете з тим шинкарем?

— А що з ним? Хай несе мені пива і живе собі.

— Та ні, я ж про Шинкаря і його владу невизнану. Наче ж чоловік дужий і справедливий. Ось і люди радіють такому тивуну.

— Та де там справедливий. Крадій! — Крисанф випередив пана голову, немов з ланцюга зірвався. — Моє м’ясо звелів тим приповзам віддати. Це місто не їхнє! Це не їхнє м’ясо!

— Та чули ми вже про тебе і м’ясо твоє. Випийте ось трохи пива. Може подобрішаєте, — сказав пан голова, розлючений, що той його перебив, повернувся до Гавбровія. — А що до Шинкаря, то я не буду підіймати якийсь там переворот, тільки за те, що він зараз головує, а не я. Ні, не зараз. Офіційний титул за мною. Ось най тільки князівство втрясеться, пани карверенські повернуться та й далі панувати станемо.

— І відьму в селі стерпите? — запитав Гавбровій.

— Не починай. Прошу тебе. У нас тут розмова серйозна, а ти відьму згадуєш. Не могли вони відьму до міста притягти.

— Чого ж тоді всі, мов подурілі, про те говорять?

Пан голова роздратовано зітхнув і поглянув на кухоль пива, немов на ньому була написана відповідь. Випив до дна у її пошуках.

— Ух. Хоч’те чесно? Шинкар мене дратує, а ті його друзяки — ще більше. А відьма... — він поглянув на всіх по черзі й зупинив свій погляд на Гавбровію. — От же ж нісенітниця яка! Що ще, в біса, за відьма, га? Втріть молоко на губах і подорослішайте вже!