Глава ХХ: Камінець

Глава XX

КАМІНЕЦЬ

(за тиждень до того...)

— Охрім, налий мені ще он тої, — він тицьнув пальцем у бік стелажів з пляшками різного кольору. — Ні, ось ту, лівіше. Бери лівіше, кажу! Зелене таке скло. Схоже, наче всередині блювотиння. Ага, воно.

— То все горілка й винце. Ніяке не блювотиння. Тара різна, — невесело відповів йому шинкар, Охрім. — Ґрег, як хочеш блювотиння, то йди на помийку. А в мене справи.

Він поквапився до групи каменярів і копачів, які вирішили посидіти при чарці перед довгим робочим днем у печерах Старце.

— Ти не ображайся. Я розбираюся в рідинах, — Ґрего гукнув услід шинкарю. — Я надивився на ті рідини добряче у лігвищі відьми. Дай блювотиння в зеленому бутлі, і все тут! — він демонстративно поставив пусту дерев’яну чашку з примітивним візерунком на довгий вичовганий стіл, але шинкар вже обслуговував копачів.

До шинку зайшов чоловік, тим самим впустив промені вранішнього сонця і щебетання пташок.

— Ґрего! Кінь вже готовий. Ну ж бо, йди. На небі ні хмаринки, тож, якщо хочеш рушати, зараз саме час, — звучний та повен мудрості голос Соловія ні з чим не можна було сплутати.

— Ага, — він втупився поглядом в чашку, яку саме наповнювали, і тихенько додав. — Може це я ще не готовий. Ти про це не думав? Дякую, Охрім. І що це за ім’я таке?

— Ім’я, як ім’я. Звучить все ж краще за Ґрего — наче хтось безпардонно від пива ригає. А моє ім’я моїй матері порадив сам мольфар, що ось тутечки проживав.

При згадці про мольфара, Ґрего закотив очі під лоба й побажав швидше забратися звідсіля, бо ще й того мольфара попросять вколошкати. Задумався, чи ті мольфари взагалі існували. Далі думку знову понесло до відьом, бо ті прокляті баби існували без жодних сумнівів.

— Ґрего. А, щоб тебе підняло і гепнуло! Вставай! Ходімо вже, — пан Соловій миттю зник за дверима шинку, бо було вже несила чекати.

А Ґрего спустошив чашку й знову поглянув на її візерунок. Хвиляста вирізьблена лінія, мов змія, вилася, звиваючись у верх та вниз. Знову уверх. І знову вниз. І так по колу.

Гарний візерунок, подумалося йому.

Він крутив той келих, допоки його не знудило. Саме тоді й вирішив нарешті забратися геть. Вибіг назовні, де чекав пан Соловій, накручуючи папірця на палець.

— Ох і дивуєш ти мене, Ґрего.

Ґрего підходив все ближче, але раптом зупинився, змінив свій курс — звернув направо, де ріс порослий чагарниками підлісок і одразу в ньому заблював.

— Кажу ж, дивуєш, — Соловій співчутливо, але водночас і весело, дивився, як Ґрего залазить дедалі глибше в гущавину.

— Не драматизуй, — почулися звідти тяжкі слова.

Соловій пригостив його водичкою з фляги, тільки-но той, увесь блідий, повернувся.

— Ти сказав, що кінь мій чекає, нє? Де?

— Ходімо. Ти, головне, пий воду. Не спиняйся.

Пішли вони прямо до в’язниці навпроти них. Завернули за неї — до стайні.

— Це що таке?

Поруч з кіньми, прив’язаними до великого довгого поручня, стояв його молодий, гнідий коник. А перед ним — Ірні.

Він спантеличено поглянув на неї, радо всміхнувся, привітався. Певно, нарешті прийшов час і йому почути слова подяки.

З дівчини ще вчора зняли ті кайдани, прихистили наніч і поділилися одежею. Серед запропонованого вбрання вона обрала стару чоловічу темно-червону свиту, затертий пасок, коричневі штани й чоботи. Вбрання, власне, їй сподобалось. Вона була щира на подяку. І саме зараз Ґрегу мало перепасти тої щирості. От тільки того не сталося.

Дівчина собі тихенько стояла й спокійно чекала, коли той підійде. Міцно дивилася йому в очі та не відводила погляду.

— Радий, що здоров’я повертається до тебе.

— Трохи, — вона продовжила стовбичити мов укопана. Споглядала, як той сідлає коня.

Ґрего кивнув головою. Виліз на коня і зібрався вже їхати. На те Ірні обурилася, й поглянула назад, на пана Соловія.

— Ну хіба ви йому не сказали?

— Подумав, що вам самій, дорослій панні, це під силу, — Соловій звів плечима та ледь обернувся, щоби приховати посмішку. — Ґрего, пррр... Зажди-но їхати. Поговорити треба, — він поглянув на Ірні й підштовхнув її до розмови кивком голови.

Дівчина довго не вагалася:

— Хочу з тобою їхати, — сказала прямо.

Ґрего не питав, не дивувався. Дівчина, за міркою усіх йому знайомих людей, була дивачкою. Не дивно, що і цього разу додумалася до якогось чудернацького рішення.

Він не марнував часу на її розуміння, оскільки гадав, що шляхи їхні розійдуться в Старце, але, як виявилося, вони зачали ще дужче переплітатися.

Годі й казати, що брати її з собою він аж ніяк не збирався.

— Соловій, підійди, — гукнув він. — Я гадав, що усе вирішено.

Пан сторож на те видавив одну зі своїх посмішок.