Глава XVII: Долина Єми

Глава XVII

ДОЛИНА ЄМИ

— Вони всі мертві. Ти, мабуть, задоволений? Ей, Іриней! Ти ж саме цього хотів? Певно, кілька років тримав ту злість за пазухою. Шо тепер? Як збираєшся жити сам самісінький?

— Я... віддам книгу.

— Хороший початок. Що не кажи, а військова муштра навела порядок у твоїй довбешці. Не дарма тебе на війну потягли. Стоїш тут такий на колінах, на все погоджуєшся... Мені подобається. Тож де вона?

— Там, за стінами моєї хати. За... тією горілою балкою... Ондечки.

— Ти мені пальцем не тикай, наче я тобі на побігеньках. Вставай! Пішов і приніс!

— Встаю.

— Не думав, шо кінець цього дня виявиться таким легеньким. І книга та знову опиниться в руках пана Алерія після стількох літ, як лазимо ми по хащах і шукаємо твій слід. Ох, не думав, шо день буде таким! Той Овель мені добряче палицю в колесо сунув, відколи змусив себе зарізати. Та мої хлопці — головасті! Миттю допетрали. Обрали той шлях, де правда і дика воля! Ти, мабуть, на це не розраховував. Думав він мене у тому двобої покладе, а ватага мене зрадить, четвертує і викине в яр. Але чорта лисого! Яке ж добре сьогодення! Ну шо, де вона?

— Під деревом. Ось там.

— Етелька, візьми хлопців і прошелестіть довкола. Потрібна лопата. Правильно ж, Іриней? Етелька, чого стовбичиш?

— Не подобається мені це, Мідяк. Забиратися звідси треба. Іринея могли впізнати. Могли вже покликати Вартових Сходу.

— Не хвилюйся. Ніхто його не побачить. Людей тут і близько немає, і сіл теж. Нічого не лишилось. Вартові тут не ходять.

— Ну, дивися сам.

— Угу.

— Іриней. Ось. Копай.

— А лопата?

— Довго шукати, а часу — як кіт наплакав. Рий руками. Я б тобі землю шаблею поштрикав, але книгу проткнути не хочеться. Алерій приб’є мене замість тебе. Еге ж. Ми ж цього не хочемо?

— Ні.

— Молодець. І потім, я щойно натер шаблюку маслом і наточив, після того як випустив нею кишки Овелю. Не гоже вістря до землі сунути. Це ж все-таки інструмент. Рий швидше, інакше богами клянуся, копатимеш з висячими з пуза кишками!

— Ти мене вб’єш, як тільки ту книгу вирию. Он як долоня навершя шаблюки натирає. Руки так і чешуться, еге ж? І зарізяки твої заспокояться, а то якісь вони ошпарені й нервові, коли я поруч.

— Копай і не бовкай.

— Ти возився зі мною доволі довго і волієш, щоби цей час закінчився якнайшвидше. Книгу Алерію віддати зможеш і сам. Ти думаєш, я тобі не потрібен, але запитай себе, чи це та книга, яку він шукає? Чи вдовольниться він нею, коли принесеш її? Чи захоче він побачити мене, після того як усвідомить, що брудний найманець приніс йому не той шмат паперу? Що зробить великий пан Алерій, коли дізнається, що різник із Підлісного, на ім’я Інняк, не втримався, зарізав єдиного чоловіка, хто міг сказати, де саме лежить справжня книга? Він чекав мене літ із шість, хіба ні? Він не витримає. Скарає тебе на смерть на місці.

— Копай! Жити ти не будеш.

— Не буду копати. Викопав вже. Ось вона.

— Це якийсь глек.

— Всередині.

— Бачу. Тепер поклади глек. Як називається та книга?

— Що?

— Скажи мені назву. Я — ліва рука Алерія — був у його маєтку не один раз. Так само не один раз я бачив його книжки. Він їх біля вогню читав, коли я чекав на його наказ. Довго чекав... Чекав, допоки Ядара подавала йому чай... Я пам’ятаю. А зараз поклади глека і лягай на те біле коріння.

— Дідька лисого ти пам’ятаєш. Жодної з цих книжок ти не бачив, і бачити не міг, бо викрав я її з-під маєтку. Спустився сходами, яких ти й не бачив ніколи, які з торохтінням опускалися й підіймалися, а за ними стояла зала, повна темряви. Цілі ряди тих шаф із нікому невідомими книгами невідомої історії. Документи, портрети, мечі й кінцівки людей під простирадлами у скляних постаментах. Ти саме це бачив, різнику з Підлісного? Чого мовчиш? Ти вирубав моє село, а зараз навіть слова сказати не можеш?

— Ця книга... дуже схожа на ті, шо там, у маєтку.

— Звісно схожа. Усі книжки схожі, довбню! Але, чи це вона, та сама, яку хоче Алерій?

— Так!

— Звідки така впевненість? Ти навіть читати не вмієш. Не зрозумієш, чи перед тобою казочки, чи «Трактат закону Дартараса».

— Я все ж ризикну. Став би ти звичайну книгу під залізняка ховати?

— Добре. Ось. Кладу глека, і кладу голову на коріння. Занось свою шаблю. Ну ж бо. Маю визнати, що знову побачити батьків за завісою буде мені в радість. Рубай, різнику.

— Зачекай...

***

— Угоду маю до тебе. І книги твоєї не візьму, поки що.

— Чого ти хочеш?

— Слухай тоді... До Алерія поїдемо разом. Розв’яжемо тебе повністю в дорозі. Крім рук, звісно. Дамо ту книгу читати, залишимо в спокої, все, шо завгодно... Тільки хлопців моїх не чіпай і, взагалі, жодних проблем на дорозі нам не роби.