Глава XVI: Кров і меч

Глава XVI

КРОВ І МЕЧ

Він біг стрімголов, ледь не падав: поспішав додому. Сподівався, що Гверн вже вернувся, і що той лайдака цілий-цілісінький. Саме цих новин він чекав, як зайде в рідну хату, а посмішки на вустах батьків будуть тому підтвердженням. Все інше, що надумав наодинці: викрадення Гверна Алерієм, катування і навіть його смерть, — він відкидав. Сповнений надії й наївної, дитячої радості, після того як побачився з М’єною, він не міг вже думати про погане.

— Ох, вибачайте! Не побачив вас, пане Омрозій, — він наштовхнувся на чоловіка, що так само ловив ґав, кудись поспішаючи.

— Нічого-нічого, Іриней, — сказав той, і потягнувся до землі, щоби підійняти широкого запиленого капелюха.

Омрозій Вишник, більш відомий як пан Вишнячок, саджав у себе лишень одні вишні, а тільки-но ті родили, то робив з ними різну всячину: вареники, варення і, такі відомі в околицях, пундики. Іриней обожнював їх. Отримував їх у подяку за щорічну допомогу по господарстві у вишневому садку. Особливо вподобав він пундики з рідкою вишнею і під сметаною. Чоловіка того поважав, але, як і всі, називав його — пан Вишнячок. Не насміхався, а дійсно вважав, що йому підходило те прізвисько.

— Куди це ти так женеш? І чом’ не прийшов учора? Для вишень і черешень запізно, але роботу я завжди знайду. І пундики теж. Вишневі! А ти взяв і не прийшов.

— Так не вийшло, — винувато стенув плечима Іриней. — Гверна меншого шукаємо. Зник, як риба, коли крикнеш.

— Зник, кажеш? Ох і справи! — чоловік смішно подриґав вусами й витер лисину перед тим, як надіти на неї капелюха. — Є підозра?

— Та підозри, дядьку, не має ще. Шукаємо. Того й прийти до вас не вийшло.

— Те й зрозумів вже, — махнув рукою чоловік. — Але як знайдуть, то прибігай. За одну лиш новину пундиком почастую. — він підморгнув, підтягнув широкі сірі штани та дав зрозуміти кивком голови, що йтиме далі.

— Заждіть-но, пане! Якщо пундики за новини даєте, то давайте одного за щойно сказану! — Іриней поставив руки в боки, вираз обличчя посерйознішав, але не на довго.

Вуса пана Вишнячка знову задриґалися від такого зарозумілого зухвальства. Брови вже гнівно стягнулися до носа, коли Іриней весело викрикнув:

— Жартую я, пане! У вас аж вус затіпався від злості.

— Ох і бандит! Ох і розбійник!

— Та не кажіть. Але дійсно хотів би попросити вас про пиріжка. Діло в тім, що як прийду додому, то відразу звідти піду до дівчини мені милої, до М’єни.

— Ага... розумію, розумію. Чому же не розумію? Ти так добре тому Вершалеві хвоста накрутив на дні народження, що ще досі в околицях згадують. Ай молодець!

— Ну то що, пане, дасте?

— Ні, не дам. Дзуськи тобі! — чоловік перестав бути привітним.

— Та я ж після Гвернового повернення відразу до вас прибіжу. Все пороблю. А наступного літа всі вишні з дерев позриваю.

— Ні, і не проси більше! — став чоловік у позу.

— Позриваю та ще й кісточки повидовбую!

Чоловік поглянув на нього, звівши брову. Помахав йому пальцем, підійшов і прошепотів:

— Ти не лютуй так, я ж теж жартую, — він взявся пхати посипаного солодкою пудрою пундика йому в кишеню. — Чи я не розумію романтики?

— Це ви — бандит, пане Омрозій! Ох і жартики у вас...

— Чекаю в себе з новинами про Гверна, і з руками, готовими до праці, — він пішов собі, ледь посміхався і щось там насвистував.

«Звісно, пане!» — подумав Іриней, і ступив на дорогу, де серед травиці повелася його стежка. Вела недалечко, обігнула вишні і вийшла на ледь помітний пагорб із хатою на ньому — прямісінько до його домівки.

Він поквапився.

***

Не добіг.

Хутко звернув за високим тином сусіда. Заховався у вуличці, що двома довгими світлими пасмами від коліс хвилясто йшла уверх, оминаючи нерівності та де-не-де вилізлі корені дерев. Звернув туди, бо з боку їхньої хати показався Інняк. Чоловік неквапливо йшов йому назустріч, але розгубленим поглядом ще не знайшов Іринея. Кривився, тримав обличчя долонею. Рука, що хустинкою прикривала ліву щоку, — вся була полита запеченою кров’ю, а в іншій — хитався відв’язаний повідець своїх собак, які саме гуляли десь недалеко. Найманець злився, був чимось невдоволений. Пришвидшив ходу й усюди пильно видивлявся.

Іриней пішов додому манівцями — пригнувся і прудко понісся уверх сусідньою стежкою. Серце приємно застукотіло, а на вустах розтягнулася посмішка. Згадав колишні часи, як був ще дитиною, то втікав після наробленої сусідам шкоди. Біг і розганяв курей, весело цокотів постолами й нісся вверх вулицею.

Він забіг до свого двору з іншого боку. Заліз у густе листовиння диких дерев біля паркану — то був його лаз на випадок пізнього повернення з гулянь. І тут серце його впало, неначе з-під ніг йому хтось забрав опору. Вхідні дверцята до його двору підпирали двоє найманців, на яких несамовито гавкав Вусик. Побачив ще двох — стояли вони над батьками, яких вивели з хати, допитували і погрожували пальцем. Батько — босоніж, в сорочці й бриджах. Мати — обв’язана фартухом, а руки — в муці. Посадили їх серед трави попід власною хатою і веліли мовчати.