Глава XV: Казка

Глава XV

КАЗКА

Це був його дім, колись давно. Він відчував, що нарешті вдома, хоча лани були йому дикі й незнайомі, а каміння під ногами — холодне й жорстке. Та щось було в тому повітрі, у тих деревах, річках і камінні. Щось, чого він раніше не помічав, але разом з тим так любив. Тривога й страх відступили, а в серці оселився незбагненний спокій. Відчуття безпеки розрослося і стало до того сильним, що аж засумнівався, чи, бува, не носить він в кишені якийсь чарівний оберіг, який раптово спрацював. На мить здалося йому, що має більше друзів, аніж попередньо думав; сонце світило яскравіше; річечка бігла крутими, гірськими схилами веселіше. Попри пізню осінь, здавалося йому, що на ці посірілі пагорби ось-ось мала би прийти квітуча весна і розлитися тим білим цвітом усюди.

Він і зараз не міг осягнути усе те відчуття спорідненості, але знав тому причину — він ступив на Батькові землі, і в тому не могло бути жодної помилки.

Із височезних пагорбів, які вже опинилися за спиною, стежка повела вниз, де поволі виростав підлісок. Через каскад гір на заході, що опинилися за спиною, підгірний край передчасно поринув у сон, на відміну від решти князівства. А ледь помітна стежка повела із височезних пагорбів до низовини, де поволі вже виростав підлісок.

Іриней того усього не бачив. Після того як покинули прохід під горою, пов’язка на очах певний час не давали йому поглянути на його Ґойру. Але він зрештою її побачив — на другий день пов’язку зняли.

Орзо зник, як і обіцяв. Певно, не витримав Іринеєвих вибриків. Він його за це не винив. Розумів.

Ватага не зменшилася в числі — ніхто нікуди не впав, не вбився, не зостався там. Навіть Віл — їхній кінь — зміг пройти тими стежками, за що його почали величати Великим Вілом.

Власові Стежки він пам’ятав погано. Під час переходу по давно закинутій, але досі не забутій, печері він нервував і рвався на волю, тож Мідяку довелося бити його по голові, аби той втратив свідомість. Лупцював його кілька разів і, зрештою, забоявся за здоров’я Іринея — припинив те робити та просто зв’язав. Зазвичай прохід попід горою займав близько дня, але Іриней розтягнув це задоволення, за що всі його зненавиділи ще більше.

***

— О боги, яке ж це холодне князівство! Вітер виє так, мов розгнівана дівка жене.

— А мені до душі, — відказав Яцько. — Я сам із Ґойри, тут є чудові місця. Гарні дівиці.

— Ніяке це не князівство, — сказав носатий. — Це провінція Карверена, і завжди була нею. А за останні роки просто повернулася в її лоно. Розбріхуєте тут цю нісенітницю, а потім людям голови болять.

— Мені все одно, яке це князівство чи чия провінція. Ми в тих катакомбах з пів вічності лазили. Я жерти хочу! — сказав Овель голосом, не схожим на свій: через переламаний ніс.

— Дядько Стежень, от ви про лоно сказали, то я про дівиць ґойрійських знову згадав. Ось прийдемо ми в Ремне, самі тих дівчат побачите...

— Я тобі що казав, Яцько, які вони, до сраки, ґойрійські? Жінки як жінки. Весь Карверен кишить тими хтивими відьмами.

— Мені все одно, навіть якщо відьма. Вони хоч наїдки готують доладно, — той непривабливо покрутив шмат засохлого хліба в руці. Відкусив, аж щелепа хруснула, і запив те все грибним супом.

— А тобі тільки жерти давай. Взагалі історію князівства не хочете знати.

— Та кому вона треба, коли на вечерю немає ні їжі, ні дівиці під боком, га дядьку Стежень?

— Це точно, — виговорив Іриней, плюючи в бік.

Почистив рота від ганчірки і готувався вже їсти суп, який йому щойно принесли.

— Кому потрібна та історія, якщо вона з дупи вийнята, га? — додав він і взяв у руки ложку.

— А щоб тобі пусто було, я зараз до тебе як доберуся! Історію він мені паплюжитиме. Тебе, і таких як ти, вирізати треба, а то ще діти наслухаються. Манкурт!

— Я не казав, що не знаю її, — Іриней посьорбав приготований для нього суп. — Я казав, що ти — брехло. Усім смачного!

— Ти диви, який підсвинок нахабний! — Стежень трохи розлютився, дивлячись на його розчервонілу пику. — Сидить, жере наш супчик і повчає...

— Ага, та ще й покатався на ваших спинах печерами. Ох і стомився... — він гучно й протяжно сьорбнув зі щербатої дерев’яної ложки.

Сьорбав і дивився, як Стежень палає всередині. Але робить те смиренно, мовчки, бо бити в’язня міг лише Мідяк, і то за діло.

Стежень криво всміхнувся. Хмикнув.

— Покатали добре, — продовжував Іриней, дивлячись тому прямісінько в очі та посміхаючись веселенькою посмішкою, — але я радий нарешті ходити своїми двома по ріднесенькій Батьківщині, по князівстві — вільному і незалежному від паразитів, як оце Карверен, з його безголовими вошами.

— Тримайте його! — крикнув Яцько, як побачив у дядька Стежня у руці ножа.

Але не встигли. Чоловік підбіг і зробив випад.

Не влучив.

Іриней сіпнув тарілкою і та перелилася Стежню на голову. Від гарячої рідини на обличчі, чоловік закричав і вмить замовк, випустивши усе повітря з легень. Забулькотів. Іриней довго не чекав — встромив ложку йому до рота, взяв його за комір та з усієї сили вдарив по ній кулаком. Та миттю зникла у чоловіка в горлянці. Дядько Стежень булькнув кілька разів і звалився в багно під ногами, а Іриней сидів і трясся від люті, не в змозі більше терпіти.