Глава XIV: Круговерть

Глава ХIV

КРУГОВЕРТЬ

(Іриней, минувшина)

Страшна злива, що пройшла не так давно, з неділі на понеділок, залишила по собі широкі калюжі, які повністю заполонили сільські дороги. Вони змушували людей стрибати довкола, мов тих козликів серед скель. Інколи вдавалося їх обійти, але в найгіршому ж випадку, люди міцно матюкалися, після того як залітали дупою у воду. А таких було чимало. На щастя, Нейорік, батько Іринея, не був одним з них.

Він пройшов біля поваленого клена, який корінням стирчав із сусіднього двору. Поглянув на виламаний на зовні паркан і пригадав ту страшну ніч, коли саме́ море загуркотіло, спінилося й вирішило добряче про себе нагадати. Високі хвилі намагалися розбити підніжжя їхньої кручі всю ніч. Відголос тих побоїв лунав не тільки над селом, але й далеко за ним — серед полів та гаїв.

Гатило так, що, здавалося, самі боги приклали до того руку. Вітер, не бачений досі, зривав стріхи, хилив паркани, ламав дерева. Брудна морська піна висіла не тільки на парканах базарної площі, а й на дерев’яному помості їхньої бухточки; розляпана серед каміння й піску. Носи човників стирчали з мілини та чекали, коли їх витягнуть на берег, але Нейорік не зволікав — витягнув свого старенького Тримця на наступний же день. Таке діло не можна відтягувати. Залишені у воді човни гниють швидко.

Він добряче задумався, дивлячись у темну, сповнену багна калюжу. Перестрибнув її. Але не втримав рівноваги через старий біль у коліні — ледь не звалився.

— Ні, не сьогодні, — вигукнув він із посмішкою, а молодий хлопець, що йшов за ним, легко перестрибнув те ж саме місце.

«Твоє щастя, що я несу пакунок із рибою», — подумки промовив Нейорік. — Побачив би ти, як далеко я можу стрибнути. Нахаба!»

Зрештою звернув у прохід між городинами. Вкрита густим бур’яном стежинка повела вище, прямісінько у зарослий підлісок, до хижі Гвернів. Як підійшов він до дверей невеличкої хижі з товстого бруса, то коротко потарабанив пальцями по ним і хотів був відразу зайти. Робив так завжди. Але цього разу важкі широкі двері не піддалися.

Нейорік обійшов зруба. Зазирнув у сарай, що стояв попід самісіньким лісом.

Нікого.

Риба в сітці завовтузилась. Билася в істериці. Хотіла дихати.

Нейорік позаглядав у віконця. Почухав макітру, впорядковуючи здогадки, і ще раз посмикав хвіртку дверей. Зрештою потрапити всередину так і не зміг.

Цього разу вже міцно загримів кулаком об двері. Аж ось засув за дверима посовався, металева клямка хвіртки загойдалася, а двері вмить відчинилися. З хати вибіг Гверн-старший, а за ним дружина.

— Здоров будь, Гверне, — він потрусив сіткою з рибою, але у відповідь привітання не почув.

— Нейк, не зараз. Віддай-но рибу Ганні, — той зазирнув у свою торбу: перевіряв, чи все там на місці. — Вибач, але свіжого м’яса сьогодні не можу дати. Не полював. Поговоримо вже завтра.

Не встиг Нейорік відповісти, як Гверн хутко рвонув у бік Сорочої вулиці. Залишив його позаду. Нейорік віддав рибу Ганні, а сам побіг за товаришем.

— Що за поквап? Який біс тебе куди жене? — він наздогнав його. А як порівнявся, то помітив, що зморшки під очима йому блискотять сльозами.

Запитувати Гверна знову не довелося. Розповів усе.

Як дослухав, Нейорік відразу поквапився в інший бік. Перейшов із Сорочої вулиці на його власну, і бігцем подався додому. Все так само обходив калюжі та вже не лаявся, бо страхітливі думки полонили йому розум.

***

Він зайшов у дім без свого звичайного стуку. Іриней взяв у нього шапку і зняв із плечей кобеняка1.

— Ех, батьку! Ви знову забули м’ясо у Гвернів, еге ж? — зазначив Іриней.

— Що кажеш? Ні, звісно ж ні. Слухай, Іриней, — він підсів до хлопця на лавку, де той завжди на нього чекав. — Ти коли бачив Гверна-меншого востаннє?

Іриней завагався.

— Цього четверга був у нього, — він ледве вимовив ті слова. — Нащо він вам здався?

— Батьки не можуть його знайти. Кажуть, що пішов на вечорниці, а під ранок не вернувся. Він казав хоч щось? Куди йтиме?

— Який жах! — з-за печі вийшла Ніїра і тримала спечену паляницю, посипану гарбузовим насінням.

— Сину, якщо знаєш щось, то кажи, не тягни, — попросила вона.

— Кажи, — батько закивав.

— Та ні́чого там казати. Поговорили трохи, а за тим пішли гуляти попід лісом, по ягідних стежках. Я йому докладно розповів, як Вершаля натовк; про день народження М’єни й те, що там було, — збрехав Іриней.

Хлопець сидів рівно, немов примотаний спиною до дошки. Помітно нервував.

— До речі, про це... — заговорила Ніїра.

Перебив її Іриней:

— Я знаю, я вже вибачився перед Вершалем і батьками М’єни, — він притих, та вже за мить знову вибухнув: — Але ж все одно! Він брехун і я не жалкую, що натовк йому пику. Ви б його чули... Хай там як, але М’єна вигнала мене за це. Оце тепер думаю, як його виправитися.