Глава ХІІ: Крізь хащі - Іриней

Глава ХІІ

КРІЗЬ ХАЩІ — ІРИНЕЙ

Усім відомо, що хороші плітки схожі на печені пиріжки з м’ясом. Лежать собі й змушують голодний розум привернути до себе увагу. Запашне печене тісто приваблює рум’янцем. Ти починаєш уявляти, як кусаєш їх. Смакуєш м’ясо з цибулькою. І ось ти вже не в змозі себе зупинити. Рука тягнеться по гроші, а потім і по пиріжок. І ти не думаєш, чи потрібен він тобі, чи ні; не запитуєш себе, яке саме у ньому м’ясо й цибуля. Ти просто набиваєш ними пельку і ходиш задоволений.

Іриней прокинувся опівдні та очікував, що сьогоднішній базар буде повен тих пиріжків. Він обікрав голову села: проник до маєтку; спустився до підземної зали з невідомою людям колекцією; наробив гармидеру, викрав книгу і здимів. Селом мали б вже бігати юрби найманців і розпитувати усіх підряд про те безчинство. Саме так Іриней уявляв наслідки своїх дій.

Того ж ранку книга опинилася у Ґулдевардовій сумці. А обіцяна винагорода — у Іринеєвій кишеньці.

Він запхнув руку під подушку, перевірив — відчув пальцями прохолодне намисто. Покрутив його в долоні, обережно помацав, обвів пальцями малахіти й уявив, як даруватиме те намисто на день народження М’єни. День той був сьогодні, і обіцяв бути вкрай цікавим.

Мати бігала біля печі, розмахувала спідницями сукні і дерев’яною ложкою. Не зважала на нього. Варила борщ і пекла запашні пиріжки. На столі до обіду вже стояла миска галушок з товстими шкварками й цибулею, спечений хліб та сіль. Ще й кішка на лавці не зводив хижого погляду зі шкварок.

Іриней не мав апетиту, але запах пиріжків по-зрадницьки вирішив усе за нього, а рот наповнився слиною. Сів біля кота.

За стіл ще не сідали. Чекали на батька, який кожного понеділка ходив до Гвернів у гості. Пригощав його сім’ї рибою, а вони — свіжою олениною чи качкою у відповідь.

Борщик кипів і булькав на розпечених металевих колах запічку — ось-ось мав би зготуватися. Іриней чекав. Всидіти спокійно не міг, а тому думав дивні думки: хлопець хотів похвалитися матері намистом, яке тримав у кишені сірих штанів відколи полишив ліжко.

— Як там справи у твоєї обраниці? — запитала мати, наче думки прочитала. — Кажуть, гарне святкування у їхньому дворі — аж сюди голоси долітають. Певно, тебе розбудили.

— Та ні. Спав бо спалося, — він покрутив ложкою по столі. — Нумо швиденько їсти, і я побіжу на те свято. Мене запрошено.

Згадка про таке вибіркове запрошення мала би засмутити її, але мати, на диво, щиро всміхнулася. Вона не товаришувала з М’єррою вже роками, та все ж звістка про добрі відносини між дітьми давала надію на відновлення дружби.

— Подарунок маєш?

— Аякже! Що ви думаєте, я за один, мамо?

— Ну маєш, так маєш, — пожестикулювала вона ложкою і повернулася до кухарства.

— Дідько! Мамо, я думаю, я вже запізнююся.

— То біжи! Я певна, що там наїсися.

Він пирхнув, вперто похитав макітрою — не погодився. Не відразу знайшов підхожі слова, аби пояснити. Та і ті не озвучив. Доволі соромно йому було, бо не хотів пригощатися наготовленими смаколиками перед всевидючими очима М’єнених батьків. Не хотів, аби Іриней Варна, зголоднілий прохач, їв з їхньої презирливої руки, а потім йшов гуляти й нахабно дурити голову доньці. Все це мало поганючий вигляд.

Але цю думку він залишив при собі. Лиш тяжко зітхнув, звісивши голову з плечей.

Мати те помітила. Встромила ложку в казан із борщем і поквапилася відповісти:

— Борщ зготувався, але, боюся, ще не скоро за стіл сядемо. Чекаємо батька, а він у нас равлик. Ти знаєш.

— Тож чекаю, — він покрутився на лавці під вікном і поглянув у віконце, через яке міг бачити охайні дверцята край садка, які густо вкрило опалим листям й гіллям. Двір потребував старанного прибирання.

Кішка відчула, що погляди людей вже не лежать на тарілці. А тому, розчепіривши пазурі, потягнулася зрадливою лапою до зажареної шкварки з кілечком цибулі, що висів, мов капелюшок.

Іриней посадив кішку на коліна і взяв лапи в долоні. Від тої недосяжності шкварка виглядала ще смачнішою для обох: Іринея й кішки.

Але обоє покірно чекали батька. У понеділок, у вільний від базару день зазвичай обідали разом — таке от неписане правило.

До того ж Іриней чекав на батька, бо дуже хотів розпитати про останні новини, які він зазвичай приносив із двору Гвернів.

— То що ж подаруєш М’єні? — мати раптом порушила тишу.

— Ондечки батько йде! — вигукнув Іриней і не відповів.

Батько зайшов крізь двері, зняв шапку і низько нагнувся — почтиво привітався з власною хатою і сім’єю. Іриней того не розумів.

— Доброго дня!

— Привіт, тату! Які новини? — він взяв у батька торбу з м’ясом, поки чоловік роззувався. Поставив її на лавку, де ще мить тому сидів сам.

— Все добре, добре, — батько захекався, незграбно махав руками, а ротом хапав повітря. — Гвернова хата стоїть, але дерева розтрощили двір. І так пощастило, дивлячись на те, що живуть біля лісу. Від багатьох інших вдача відвернулася: є в селі і паркани поламані, і хати.