Глава Х: Дуб, берізка та права стежка

Глава Х

ДУБ, БЕРІЗКА ТА ПРАВА СТЕЖКА

Зайшов у містечко Заболотнє. Походив і попитав. Забіг в шинок, де трішки випив. Зайшов до храму — помоливсь. Розпитав варту, що на брамі, і ще хотів на аудієнцію потрапить до міського тивуна. Йому те все вдалося, але ось, що він із цього всього мав:

Містечко мало вельми поганий врожай цього літа, частково через засуху, та великою мірою причиною тому була — війна. Саме тому люди були скупі на все, і на розмови також. Думали собі про своє: про зиму, що була на носі; про лихоманку, яка ширилися з боліт, що при озері; та звісно ж про війни, де невідомо хто з невідомо ким бився за невідомо що. Але без того, усі відчували серйозні наслідки.

Розмову вдалося зав’язати, лише коли Ґрего ненароком згадав тамтешніх володарів у розмові. Карверен, столицю князівства, обдали прокльонами сильніше за зиму, хвороби, болото й війну разом взяті. Як виявилося, влада Безголового не мала наміру підтримувати грошима далекі села за широким Дрімиром і річкою Вирвою, що все ж знаходилися під їхнім управлінням. Видно, кошики з лози та цегла, які вироблялися в Заболотньому, аж ніяк не допомагали війні, подумав Ґрего.

Щойно люди на вулиці почали невдоволено вигукувати й збиратися у невеличкі загони, Ґрего зметикував, що то саме час йому забиратися куди-інде. Тихцем натягнув каптура на лоба й поквапився геть, побоюючись, що ненароком підняв повстання.

Вирішив розпитати народ, котрий жив глибше у селищі. Перетнув палісад. Варта біля дерев’яної брами плюнула йому під ноги й зачинилася у вежі, але перед тим, все ж таки відповіли на його запитання.

Відшукав кузню, але та стояла холодна вже другий рік, за словами місцевих.

Шинкар же заходився обслуговувати якогось торговця та з десяток інших шановних панів, а на запитання навіть вухом не повів.

Міський тивун і сам був заклопотаний. Невдоволено крутився на кріслі й розбирався у власних міських справах, що стосувалися недавнього борушкання за участі Вартових Сходу. Розмова з ним відразу пішла не туди: Ґрего взяв і ненавмисне перекрутив назву містечка. А як тільки до тивуна завалилося товариство з приводу повстання, тивун відразу зрозумів чиїх це рук справа. Сприйняв це дуже близько до серця і незчувся Ґрего, як випхали його за браму, після того як пригостили кількома стусанами.

Іринея вони не бачили, такого імені не чули, говорити більше не хотіли.

Ґрего обійшов низенький глиняний мур і гострий палісад Заболотнього. Вийшов на дорогу й пішов собі у пошуках товариша далі — ген за далекий лісок вздовж височезного гірського хребта, що вже кілька днів тягнувся ліворуч. Пішов у ліс Скошених Зірок, де, за переказами, згинули останні люди лісового царства. Йшов у бік, куди, за його припущенням, тягнули Іринея.

Він їх наздоганяв. Відчував це.

Ось він вже ввійшов і ступав крізь ті дрімучі зарослі лісу, під широким листям, прошитим сонячним світлом. Дерся на скелястий пагорб, та з нього. Переліз через коріння товстелезного залізняка, що ріс на околицях вже не одне покоління, від чого зрозумів, що нарешті зайшов глибоко в серце Зірекосу, де дерева й близько не бачили, як виглядає сокира лісоруба. Проходив повз широкі скелі, які, видно, регулярно відривалися від височезних гір і стрімголов летіли вниз, де зупинялися незбагненною силою кремезних дерев.

Така була його дорога. Зазвичай, коли не видно тій стежці й краю, Ґрего охоче брався до співів. Цього разу згадав пісню, яку часто чув змалку. Та й почав:

Ось край літа осінь золота.

Вогнем приємним палить вечора.

Гріло все, вже меркне.

Літо завмира.

Ой край літа осінь золота.

Ягід і плодів пора.

Та хмаринка зверхньо

літо проганя.

А коли вже пісня скінчилася, дорогу супроводжували лише човгання черевиків, брязкання меча, що бився об кільце на паску, і власні думки в голові, що все невпинно волали. Він вірив, що саме так тягли його, доброго і наївного хлопця, який вірив у казки, щасливий кінець, та хотів був потрапити додому понад усе. Саме таким був і його брат колись давно.

Він зупинився й вилаявся. Нагадав собі, що ніякого брата в нього немає і саме так він і має всім казати.

Не помітив, як опинився у лузі, що рябів золотавим вівсюгом, який, по межах його, обростав густим кленом і берізкою. Стежка вела попід лісом. Але погляд його лежав на заході сонця, що вогнем заливав ту долину.

Надихнувшись побаченим, він набрав повітря в груди, щоби знову як слід заспівати, але не побачив, як невідь-звідки йому прилетіло гниле яблуко прямісінько в лоба. Коричневий сік розприскався довкола.

— Чорт би тебе спік! Що це за холера така? — роздивився.

Посеред того вівсюга ріс товстелезний дуб із худенькою берізкою під боком. Біля дуба когось помітив. Якась дівуля — ледь розгледів він з-під долоні, дивлячись навпроти яскравого сонця.