Глава IX: В'язень

Глава IX

В’ЯЗЕНЬ

— Кажеш, ти виліз через димар і оце таким чином утік? — Орзо дивився на співрозмовника широко розплющеними очима. — Оце так! Оце так брехня, чоловіче! Не соромно тобі?

— Вір чи не вір, а запитав сам, — відізвався Іриней, перекинутий через коня, на якому їхав зв'язаний по руках та ногах.

— Згідно зі сказаним, Алерій Спинада шість років ганяється за тобою через якусь книгу?

— Не зовсім так.

— А як?

— От цього сказати не можу.

— Ага... — вигукнув трип’ясток і показав вказівним пальцем до своєї скроні, крокуючи поряд із конем. — Розумію, розумію. Мовчки цінніший. Але не хвилюйся, поговориш з Алерієм сам на сам, якщо так. А потім і мені докажеш.

Ватага розбійників перебралася через широкий струмок, який лився через рясні дощі днем раніше. Схилами гір вода інколи збігала цілими річками, що було подекуди доволі небезпечно.

Розбійники вийшли з води невдоволені, хмикали та грубо лаялися на все підряд, переборюючи дрижаки. Гірський струмок не зважав на літній день, холодом пробивав до кісток.

Іринею стало лиш ноги підняти — з води він вийшов сухісінький.

— Тож, Орзо, на чому ми зупинили нашу витончену і цілком правдиву розмову?

— Дідько тебе бери! — трип’ястка здолали міцні дрижаки, бо занурився він у струмок майже по вуха.

— А я думав ви, трип’ястки, холоду не боїтеся. Думав, що живете собі в сирій прохолоді катакомб і штолень, рахуєте метал та каміння.

— Еге ж! А я на початку твоєї розповіді не думав, що ти таке брехло, але, видно, брехні в цьому світі, як того гною, — Орзо перевдягнувся в інші, менш видні, темні одежі усіяні дірками.

— Ого які дірочки! Великі ж ваші зимигірські миші!

По хвилинці мовчання уся ватага почула Орзів регіт. Але він миттю обірвався, тільки-но до них підійшов один із довірених Мідяка.

— Малорослику, я тебе до в'язня поставив, щоб ти за ним доглядав, а не залицявся, — він тицьнув пальцем йому в груди. — Попереджаю, малий. Ой попереджаю.

— Ти ба! А я думав мені сказали за ним приглядати, бо твої хлопці в штанці сцикають при згадці про той візерунок на Іринеєвих долонях.

Бурмило на це і вухом не повів, нічого на те не відповів. Сказав інше:

— Дивися, курдуплю, будь обачнішим. Я своїх поважаю, а от Мідяк цяцькатися з тобою не стане — вмить четвертує!

Після погроз той поквапився випередити ватагу і порівнятися з Мідяком. Певно, вже доповідав усе так, аби не на Орзову користь.

— Бачиш Іриней, це у нас лизоблюд, або дуполиз звичайний. Їх серед найманців водиться чимало. Вид це невмирущий і завжди у природі присутній, а відтак є непопулярна теорія, що вони є частиною екосистеми! Мушу сказати, що шкода мені тих науковців-філософів та їхнього часу, який вони витрачають на доведення подібного глупства.

Іриней не відповів, лиш всміхнувся ледь-ледь. Навіть не знав імені того лизоблюда, як і багатьох з ватаги.

Трип’ясток і сам вирішив помовчати. Інколи переводив погляд на круті скелисті схили гір, щось наспівував, а в руці потирав два невеличкі камінчики, які осипалися пилом. Так хвацько це робив, що каміння в руці своєю овальною формою вже нагадувало перепелині яйця.

Наспів припинився, а Орзо неначе зажурився.

— Розкажи мені про свій дім.

— Зимигір’я?

— Угу.

Орзо йшов і мовчав. Кілька разів пригубив те, що було у пляшці. Очима переглядав чагарники край стежки, а згодом все таки мовив:

— За відсутності сонця під тоннами землі й породи дихається там вільно, як ніде інакше. Ви, люди, кажете «нори», а я бачу підземний палац із сотнями сотень кімнат, ходів та переходів. А Іїздгур, або ж Зелений Хутір — чарівний підземний сад, який захопить тебе і не відпустить, якщо коли ступиш на його стежки. Ти бачиш підземну темницю, а я — свободу, яку відчуває птаха високо в небі.

Іриней на мить притих, уявляючи Орзову домівку.

— То чого ж ти оце тут розходився? Повернувся б додому. Чи тобі до душі йти не знати куди, пірнати в крижану воду та й взагалі виконувати будь-які їхні забаганки? — він кивнув у бік ватаги Мідяка. — Вислуховувати ці прізвиська? Бо тільки за сьогодні я налічив їх зо два десятки.

Колись балакучий, тепер Орзо мовчав все більше. Чорні брови здвинулися ближче до носа і час від часу той невдоволено пихкав.

— Їй богу, здається мені в’язень тут ти, а не я, — Іриней демонстративно підняв руки, щоби показати на них туго зав’язану мотузку.

Орзо поглянув на його руки з-під шорстких, кошлатих брів і раптово зупинився. Відірвав шматок брудної дірявої штанини, змотав її та ввіткнув в’язню в рота.

— Нагадав я тобі, хто тут в’язень, га? — він постукав його долонею по плечу і показав йому бородату посмішку.