Глава V: Ласа пропозиція

Глава V

ЛАСА ПРОПОЗИЦІЯ

На сільському базарі був гармидер. Люди, немов окропом ошпарені, бігали, метушилися, волали, викрикували ціни й махали товаром, з метою, таким чином, викликати бажання його купити. Сонце освічувало це все дійство та гарно припікало — базар нагадував киплячий казанок.

Іриней ступив на залюднену площу. Пішов вузькими вуличками із розташованими обабіч прилавками, повз торговців приправами, від яких відгонило дивним солодом. Повітря змінилося рибним смородом: риба в діжках, ще жива, скакала і пирскалась, обляпувала невинний люд, який, в тім, не звертав уваги. Іриней вилаявся, щойно риба, яку дістали, аби показати покупцю, здорово задриґалася й обприскала його з ніг до голови. Продавець не втримав її, і та впала назад у діжку — Іринея знову обляпало.

— КАРА НЕБЕСНА! Всі мідяки розтратив! — з іншого боку викрикнув йому на вухо літній чолов’яга з гачкуватим носом і повними торбами.

Іриней відсахнувся, попри галас навколо, відчув, як серце заколотилося в грудях. Відразу пошкодував, що пішов сюди в базарний день.

Після приправ, риби, різних сортів круп і горіхів, Іриней побачив м’ясо, а за прилавком — Гверна-старшого, який був лісником і мисливцем. Той владно стояв над товаром та, так само зверхньо, зиркав то на натовп, то на мух, які дзижчали над м’ясом.

Іриней підійшов впритул.

— Добридень!

— Здоров, Іринейко! — чоловік провів м’язистою рукою перед м’ясом, презентуючи товар. — Тобі якого? Є свіжа вранішня оленина. Ще тепла.

Іриней оглянув без наміру купувати.

— Ой не розказуйте. То вона від сонця тепла, але пахне гарно.

Мисливець лиш звів брову. Нічого не відповів.

— Я шукаю Гверна-меншого, він десь тута бігає?

— Так, допомагає.

Тієї ж миті на плече Іринея важко опустилася рука. З-за лівого боку явився син мисливця — Гверн-менший, який був явно не менший за батька. Під густою шапкою волосся мав товсте й вузьколобе обличчя, а під недолугими тоненькими вусиками розтягнулася посмішка.

— Здоров, Ринька! Як воно живеться? — той пройшов перевальцем мимо нього й тримав вологого мішка на плечі, поставив і вивалив його вміст на вільне місце прилавку. — Панотець, ось тельбухи.

— Бачу, що тельбухи. Вчора їх власноруч виймав, — він нервово плюнув собі під ноги й взявся розкладати принесене по прилавку. — Біжи до хати і притягни мішок із кістками: пану Інняку нема чим годувати своїх псів. Він прийде з хвилини на хвилину, а потім вже відпущу тебе на кілька годин.

— Ринька, пожди тут. Я швидко.

Попри свої слова, хлопець дебело пішов у натовп без жодного натяку на швидкість.

Іриней так і стояв, не кинувши жодного слова. Оглядав Гверна-старшого, а той його ігнорував, оскільки Іриней не був покупцем. Згодом хлопцю стало незручно, і він не витримав.

— Скажіть Гверну, що я його чекатиму за базаром, на лавці біля корчми.

Той гикнув. Іриней сприйняв те за згоду і пішов.

Корчма не пустувала. Довгий широкий будинок, як і всі хати села, був побілений. Мав спереду довгий навіс, підпертий дерев’яними стовпами. Справа — шинок, стайня й возівня. Зліва — приміщення, де жив господар, і комора з горілкою. Стояла корчма поза базаром і ростила кілька берізок навколо себе. Над її тином повисла довга палиця у кілька сажнів. Примотана до неї кольорова пляшка стирчала до верху — шинок був відчинений, а на столі було, що випити.

Між двома заїздами зібрався гомінливий люд. Стояли вони колом, шуміли й інколи щось викрикували. Але один старечий, хриплий голос все ж було чути найкраще.

— Я ж не брехло якесь. Як брешу, то хай мені язик відсохне! Чуєте, люди? Язик! — щось доводив одновухий підстаркуватий чолов’яга у дірявій сорочці й сірих, не менш дірявих шароварах. — Ну годі ж вам! Ви ж усі мене знаєте, то ж слухайте.

Відповідь не забарилася — широкий, замурзаний пан у заплямованій сорочці викрикнув йому:

— Так, дійсно. Всі тебе знають... знають як пиворіза. Ти б краще кинув те діло, а то й інше вухо відріжуть. Або ж, чого доброго, пращурів своїх передчасно вгледиш.

Жінки загиготали. Підстаркуватий п’яниця нервово потріпав головою на знак протесту.

— Послухайте ж мене! Була вона незрівнянна, з повними персами, — ніжно і тремтливо він протягнув руки вперед, щоби помацати те, чого там не було. Жінки, що стояли перед ним, відсахнулись, а чоловік продовжив: — З довгою косою вона була. А шкіра яка, ех, хлопці! — викрикнув він, простягнувши руки до неба і просячи підтримки у богів. — Шкіра — біла та ніжна. Шовкова! Не така, як у наших баб.

Хтось із жінок зацідив йому по спині торбиною, з якої повисипалися всілякі покупки.

— Хай балакає, — Іриней змавпував дорослий голос, вже підтягся до натовпу й роздивлявся те дійство.

— Заздрять, відьми жорстокі, а я правду кажу, — старий потирав плече, куди влучила проголошена ним відьма. — Стояла та пишногруда жіночка на галявині перед Плакучим лісом. Я ж навіть не повірив своїм очам. Сукня така, якої в житті не бачив, — тонка й прозора. Все видно було! Я правду кажу.