Глава ІІІ: Крізь терни

Глава III

КРІЗЬ ТЕРНИ

Іриней прокинувся, бо волосся примерзло до ґрунту. Уві сні він скотився зі свого хутра на крижану, усіяну замерзлими слідами солдатських чобіт землю. Відразу повернувся під навіс і глибоко втягнув у легені затхле повітря осіннього ранку. Сморід гнилої водорості нагадав йому про болото навкруги, і саме тому він накрився ганчір’ям з головою — відганяв сьогодення, як міг, і мріяв залишитися уві сні й надалі. Але ранок настав. Нікуди від нього не втечеш. Досить скоро пролунав низький гортанний клич рогу.

Гарний він мав сон. Неначе солодка примара, не відпускав він Іринея. Хлопець все продовжував згадувати його, а разом з тим і минуле. Бо той сон і спогади були одне й теж. Він відчував тепло того сну, навіть коли стояв у лінії з іншими вояками, готовий мечем зустріти ворога.

Серед болотного туману завиднілися округлі ворожі щити. Повстанці поволі підступали, зовсім не квапилися. Йшли так тихо та повільно, що здавалось, неначе привиди, пливуть вони над землею за допомогою невідомої людям сили.

При погляді на ворога, Іриней остаточно протверезів від мари минулого і повернувся у сотню Тріско Мабродія, де стояв у шерензі разом з іншими соратниками; усвідомив, що досить скоро люди почнуть гинути і що не буде цим померлим ліку.

І серед них може опинитися він сам.

Тому рука міцніше стисла щита, підняла його вище, а сам Іриней відкинув думки про домівку, які тепер могли його погубити.

В його сотні тиша панувала не довго. Першим закричав якийсь хриплий чолов’яга в далині: погрожував усіх повбивати та кликав їхніх матерів, обіцяв залишити їх у цьому болоті мертвими навіки вічні.

Після тої промови, у війську прошумів ґвалт голосів на підтримку. Посипалася страшна лайка та невиховані обіцянки — люд оскаженів через страх перед невідворотністю.

Тим часом туман розсіявся. Подув легіт, піднявши волосся Іринея, яке спадало з-під шолома на іржаві залізні лати; задув йому за комір, немов хтось торкнувся шиї холодними задубілими пальцями.

Він зніяковів, бо відчув себе зайвим у цьому війську, яке так прагнуло розпочати січу на Трупнику.

Сьогодення повільно почало входити в історію. Літописець Миркит сидів на стільці біля катапульт далеко позаду і пильно слідкував за дійством, невпинно шкрябав пером.

«Пригріте то місце», — Іриней заздрив писарчуку. Сам же він щойно вступив у маленьку, навдивовижу глибоченьку ямку, наповнену затхлою водою, сховану під лозами й сухою травою. Там він і продовжував стояти, бо шеренга їхня не рухалась.

— Це на біду, — пробурмотів собі під носа Ґрего й похитав головою, дивлячись краєм ока на баюру.

— Забобонний ти чолов’яга, — Іриней припідняв праву ногу, з якої стікав загуслий бруд. — Ось чобіт моїх — збіса шкода!

Вода з болота псувала речі навдивовижу швидко. Вже через кілька днів виварена шкіра починала тхнути, а залізні лати — іржавіти. Іриней захитав головою, щойно зрозумів, що через тиждень вже ходитиме босоніж.

Ґрего стояв ліворуч зі щитом напоготові. Його шабля полишила піхви й миттю покрилася сивиною. Хоч і тяжкий та дорогий був його нагрудник, та все ж під час походу болотом його всіяла незліченна кількість іржавих дірочок. Ґрего на них не зважав, не викинув його через хорошу службу. Він вірив, що сьогодні той обладунок врятує його востаннє. Але разом із тим він навісив на себе усе, що мав і знайшов — вигляд мав страшний та безладний.

Вітерець, що поволі підіймав у повітря карверенські прапори з намальованим гербом-ліхтарем, задув з новою силою. Замайоріли хоругви блідо-жовтими стрічками серед туману, який хмарами летів зі сходу. Той всюдисущий смог стелився, клубочився і проходив повз самотні мертві дерева, витав над водою й травою, продовжував свій шлях від поля бою десь далеко-далеко на захід.

Холодна Іринеєва рука потягнулася по шаблю і стисла кусючо-крижане руків’я. Від того доторку аж скривився.

Перед кожною сотнею стояли соцькі та виговорювали промови. Ось і Тріско вийшов на невисокий горбочок перед своїми вояками, був лихо споряджений: стара кольчуга ледве прикривала тяжкого живота; кілька маленьких сумок на ременях звисали по боках і позаду; металевий шолом із прив’язаною червоною стрічкою й кольчужною шиєю він тримав під пахвою, а в правиці махав булавою.

Сотня стихла, бо він заговорив:

— Це не перша ваша битва і ви не малі діти! — вигукнув він. — Ми всі знаємо, що нам доведеться робити. Захищайте своїх братчиків, тримайтесь купи. Без необхідності в бій не вступати і не покидати сформовану оборону. Але й не відступайте! Про перевід я прошу тоді, коли бачу еліту, і вона переді мною, — він поглянув прямісінько на Іринея, недовго почекав і потужно вигукнув, щоби достукатися до всієї сотні: — Я не прошу вступати в бій за князя! Його тут немає. Бийтеся за себе та за своїх побратимів! Бийте всіх, хто хоче вбити вас! — він натягнув шолома, зійшов із пагорба й додав: — Бийтеся браття, якщо доведеться!

Іринею ця промова здалася дивною. Він поглянув на Ґрего — той теж не знав, що з того приводу думати. Обидва знизали плечима, а Ґрего подав Тріско щита, щойно соцький став пліч-о-пліч між ними.