Глава І: Сьогодення

Вітер дме серед мороку; дме у пітьму, де тільки я іду. Гукав я друзів, доки не охрип. Краплі дощу та сніг стелять по обличчю, холодом завдають порізів знов і знов. Через власні ноги неможливо мені рухатися далі — вони відмовляються робити нові кроки. Під вагою власних помилок боюсь я зробити новий крок.

Я впав і не можу поворухнутися. Нічого не бачу окрім всюдисущої імли. Маю зібратись, маю наважитися встати поки не запізно, поки руки й ноги мої снігом не замело. Доки не осліп навіки. Часу майже не лишилось. Він покидає мене, як тепло — моє тіло, як бажання жити — мою волю, як життя — мою душу. Роками запитую себе, чи достатньо ти сильний, аби підвестися та виправити заподіяне? Чи може ти достатньо кволий і безнадійний, щоб зостатися та нарешті спочити? Ти вже знаєш, що скажеш. Час на роздуми пройшов — прийшов час обирати. Тепер тобі відомо справжню вартість вірності — вона нічого не вартує. Бо в тебе нема того, що можна обміняти на неї. Чи не це робить її безцінною? Бо нема і ніколи не знайдеться у сім світі тієї ціни, за яку ти купиш справжню дружбу.

Ти підвівся — ти зрозумів її ціну.

Гора Духовій, або по-народному — Бліда. Напис на скелі, що знаходиться на верхів’ї.

Збір легенд та казок «Всевида», автор Ґулдевард Мандрівник.

Глава I

СЬОГОДЕННЯ

Руки йому таврували обабіч. Розжарене залізо та крик — ось і весь його сон. І так щодня, поки за кілька літ не звик до нього. Згодом стало легше, жахіття забулося. Та цього разу згадка про дім нагадала про ті страшні події і давно забуте марення наснилося йому знову.

* * *

Вогонь горів і тяжко потріскував, неохоче жер назбираний хмиз та невдоволено зашипів, щойно поруч впала колода, яка розхлюпала в’язке багно врізнобіч.

Він прокинувся, але втома легко схилила його, а стомлені очі знову заплющилися.

— Ну шо, смердюки, готові до ночі? Бо як ні, то знайдуть вас примерзлими до багна під ранок — ніч ця кріпко нагадає зиму. Паліть багаття біля лежаків, діставайте всі ганчірки, які є, і вкривайтеся. Якщо знайду вас задубілого вранці, то, Бог свідок, там і покину! Ех, свіжо нині надворі! Одне погано: наша сотня буде сидіти у цьому смердючому, всіма забутому болоті стільки, скільки буде треба. Тож трохи померзнемо, — говорив із залізною іронією соцький Тріско Мабродій, на прізвисько Трунар, ходячи туди-сюди, і ніхто його не міг заткнути. — Якщо хочете пополювати, то рушайте ось туди — на болото. Там нічого не водиться, крім отруйних змій, смердючих Лестерських жаб та болячок. Там любісінько можна й померти.

Невідь-звідки весело пролунали слова:

— Та досить вам розпинатися, пане соцький! Ми й так ледве сюди дотягли, а як ще й слухати вас, то краще вуха відрізати, — з мороку ночі, до вогню вийшов чолов’яга, на ім’я Ґрего, — один із десяцьких, — і по-приятельськи постукав Тріско по плечу. — Вибачайте за грубість, пане соцький, але я кажу за всіх.

Ґрего всівся на свій пеньок і прошепотів так, щоби всі те почули:

— Пополювати, каже. У хлопців немає сил, щоби сходити в кущі, а він каже про полювання. Жартівник який! Спасибі.

Тріско, який скидався на міцну, хоч і невисоку діжку, з руками, завтовшки з Ґрегову шию, спритно й миттєво підплигнув до нього.

— А ти краще подякуй Безголовому! — прогарчав він. — Це ж треба таким тупоголовим бути, аби йти через увесь бісів Трупник! І задля чого? Задля гри у війну? Хоча, що ж це я — його князівська, велична дупа сама сюди ніколи не полізе, занадто вже брудно. Для цього є ми. Ми — посланці дупи його святої у цьому величному Поході Святих. Чи Святому Поході? Ніяк не запам’ятаю. Ай, срати на це... — він, здавалося, на цьому замовк, але то була лиш коротка перерва, аби набрати повітря. — Ми бачимо лиш нашу сотню, а де всі інші? Хм? Де? Ми домовилися зустрітися тут, біля цієї калюжі — єдиної, яка нагадує озеро.

Відповіді не дочекався. Збайдужіло Ґрего стенув плечима, а решта вояків і взагалі вухом не вели. Через втому не помічали, як старший скаржиться.

Тріско Мабродій зітхнув і нарешті замовк, оглядаючи з-під лоба вояків. Ґрего дивився йому у вічі, немов запитував: «З якою ціллю ти оце зараз закидаєш їх оцими сумнівами?»

Добре, що хоч стомлені всі були, не слухали.

— Але ви ж бо не хвилюйтеся. Вони всі прийдуть. Ось побачите, — цими словами Тріско немов заспокоював самого себе. — Я просто хочу сказати і кажу, що ми, телепні, дуже вразливі тут і зараз. Аж занадто, маю додати. І в мене пролазить думка, що наша сотня, то приманка. А ви знаєте, що на війні наші володарі-товстосуми ніколи не говорять тій чи іншій групі вояк про їхній «останній» похід. Сподіваюся, ви знаєте, що буває з приманкою на війні? Від нашого безголового володаря можна чекати усього.