Швидше! Швидше! Швидше! Я повторюю собі це як мантру, і намагаюсь і справді бігти якомога швидше. Якщо чесно, в мене нічого не виходить. Я пересуваю ноги ледь-ледь, і з кожною секундою рухаюсь все повільніше. Все, більше не можу. Я опускаюсь під найближче дерево і починаю плакати. Чому я не плакала раніше? Що сталось? Я не знаю… Він виникає переді мною як привид, і тягне до мене свої руки:
- Пішли зі мною, і ми завжди будемо разом. Пішли. Ти же знаєш як я тебе кохаю, моя Лілія…
Він такий гарний зараз, справжній красень: високий, стрункий, чудово вдягнений. Ну як у такого не закохатись? Треба йти – він мені допоможе. Але чому тоді я від нього тікала?
В ту ж саму секунду мене кидає в холод, адже замість високого красеня я бачу скелет, обтягнутий напівпрозорою шкірою. Я закриваю очі і припиняю плакати, адже більше немає сенсу – я зараз помру…
Відкривши очі, я бачу свою кімнату. Ну як кімнату – це моя палата, але я вже тут рік і майже нічого не згадала, а отже цю психлікарню можна вважати моїм домом. Я пригадую сон і розумію, що сьогодні нічого нового. Вже місяць мені сниться одне й те саме, але іноді додається якась маленька деталь. Лікар каже, що це просто сни, але мені здається, що це частинки моєї пам’яті. Через два дні мій сімнадцятий день народження, а останнє, що я пам’ятаю, це моє шістнадцятиріччя, коли мої батьки та подруга ще були живі. Насправді я не знаю мертві вони чи ні, просто мені так сказав доктор Добролюбов. Я йому звісно вірю, але мені треба все пригадати. Не тільки тому, що так каже лікар, але і для себе – я повинна знати, що сталось. Я повинна згадати.
Сніданок проходить як завжди в повній самотності. Не дивлячись на те, що тут повно майже нормальних людей, я ні з ким не спілкуюсь. Це не для мене. Я по житті ніколи не мала багато друзів, або великої компанії знайомих, або прихильників. Я завжди була типовою сірою мишею, яка мала одну подругу та одного дивака, який бігав за мною всюди. Коли я почала цікавитись чому Зоя та мама с татом до мене не приходять, лікар довго готував мене до того, що вони померли. Я не могла повірити, що таке сталось насправді. Напевно мою істерику чув увесь поверх. А потім почались сни. Дивні, нереальні. Доктор Добролюбов постійно повторює мені, що це моя хвора уява на фоні моєї втрати. Але я впевнена, що хлопець, який мені сниться, був присутній у моєму житті. Але хто він я досі ще не згадала.
Мій сеанс у лікаря починається завжди в один і той же час, і з тих же питань.
- Як тебе звуть?
- Корнійчук Ліля.
- Ти знаєш де ти зараз знаходишся?
- В Київській психіатричній лікарні.
- Скільки тобі років?
- Шістнадцять, через два дні буде сімнадцять.
- Ти пам’ятаєш чому ти тут? – Він дивиться на мене як на невиліковно хвору, і мені стає не пособі.
- Ні. Але ви мені казали, що мої батьки померли, а мене знайшли непритомну у парку під деревом.
- А які твої останні спогади?
- Останні? Мій день народження. Я запросила мою подругу Зою додому, і разом з татом і мамою ми святкували. Нам було весело – мама зробила неймовірний торт. Вона кожне свято готувала новий торт. І де вона знаходила ті рецепти, гадки не маю. Навіщо ви знов мене про це питаєте? Я кожен день розповідаю вам одне й те ж!
- А якщо ти щось згадала? Або забула?
- Чому я маю щось забути? – Мені здавалось, що доктор Добролюбов мені чогось не договорює…
- Ліля, зрозумій, такі правила. Я маю дотримуватись протоколу, - і він подивився в сторону відеокамери, яка записувала нашу розмови. Як завжди.
- Добре. Потім я пішла провести подругу до зупинки. Ми ще по дорозі зустріли мого сусіда Сашка – він с самого дитинства за мною бігає. Набридливий, але непоганий, і завжди допомагає. Саша намагався піти з нами, але я йому відмовила – хотіла поговорити з Зоєю наодинці.
- Про що?
- Та до нас у школу повинен був прийти новий хлопець , казали він неймовірно гарний. Так ми й хотіли придумати як з ним познайомитись. Але під’їхав автобус, і ми вирішили не чекати наступний, і Зоя поїхала додому. А я напевно пішла до свого під’їзду.
- Чому напевно?
- Бо більше я нічого не пам’ятаю! Ви же знаєте! –Як же він мене бісить, невже треба кожен день питати одне й те саме!
- Дівчинко моя, перестань злитись. Повторюю, це правила. І більше ти нічого не пам’ятаєш?
- Ні! Чому ви не хочете говорити про мої сни? А якщо це до мене повертається пам'ять?
- Я в цьому дуже сумніваюсь. Чи ти пригадала цього хлопця із твого сну?
- Ні, але я точно його знаю! І мені снилось, що я під деревом. А ви самі казали, що міліція мене знайшла під деревом у парку. Може він там був?
- Давай домовимось, якщо тобі присниться щось ще, або ти згадаєш цього незнайомця, то ми про це поговоримо. Згода?
- Добре. А про що ми ще сьогодні будемо говорити?
- А давай згадаємо твоє дитинство. Ти пам’ятаєш свій десятий день народження?
Звісно я пам’ятаю. Наш сеанс проходить знов марно. Ми говоримо про моє дитинство, подругу, батьків. Про все, але не про те, що хвилює мене. Але я впевнена, що згадаю. І тоді лікар зрозуміє, що я не хвора, і це не моя уява.
Наступний день проходить наче під копірку. Той же сніданок, та ж розмова. Я чекаю вечора. Не знаю навіщо я чекаю, адже моїх батьків нема, і ніхто мене не привітає зі святом рівно в 24:00. Але я все одно чекаю. Малювання було моїм хобі завжди, але я ніколи не думала, що воно мене врятує. Кожну вільну секунду я малюю – маму, тата, наш дім… Надворі травень місяць, і вид із мого вікна сьогодні переноситься на папір. Вже десята година вечора і нам оголошують відбій. Я так хотіла дочекатись опівночі, але сьогодні я одразу засинаю як тільки моя голова торкається подушки.
- Пішли зі мною, і ми завжди будемо разом. Пішли. Ти же знаєш як я тебе кохаю, моя Лілія…
Я прокидаюсь дуже різко, і мені здається, що моя голова зараз лусне. Я все пригадала!
#240 в Містика/Жахи
#448 в Детектив/Трилер
#136 в Трилер
підліткова містика справжне кохання, психічне захворювання, втрата памяті
Відредаговано: 22.05.2018