1. Хто всі ці люди?

Ніч огорнула село, ніби розтягнула над ним чорний шовковий покрив. На темному небі світили зорі — холодні й водночас живі, вони світили так яскраво, наче хотіли нагадати людям про вічність, що ніколи не згасає. Легкий вітер шелестів кронами дерев, несучи на собі тихі відгомони давніх голосів.

Темарі прокинулася від раптового холоду. Вона розплющила очі — й побачила, як навколо стелиться білий туман. Він був густий, молочний, ніби зійшов з іншого світу, і затулив усе довкола.

— Шікамару?.. — кликнула вона, але відповіддю була тиша.

Її рука намацала поруч тепле тіло. Та воно здавалося занадто худим, занадто незвичним. У серці зародився неспокій. Рухи її були миттєві — вона перевернула незнайомця й міцно притисла до футона.

Коли туман відступив, перед очима постало знайоме обличчя… але не чоловіка, а хлопчика. Лише дванадцятирічний юнак, до болю схожий на Шікамару, дивився на неї широко розплющеними очима.

— Це жарт? — хрипло промовив він, намагаючись скласти печать.

— Це точно ти… — пошепки відповіла Темарі, торкаючись його щоки. Її пальці здригнулися, відчуваючи теплоту живого, справжнього тіла.

У цей момент двері відчинилися.
— Мам, що сталося? — у кімнату увійшов юнак із глибокими зеленими очима.

Його тінь миттєво ожила й прикувала незнайомця до підлоги. Темарі вдихнула з полегшенням.
— Утримай його. Я піду до офісу Хокаге.

Хлопець кивнув, а мати вийшла, залишивши їх удвох.

Тиша заповнила кімнату, лише нічний вітер шурхотів у віконній щілині.
— Хто ти такий? — хрипко промовив Шікамару, важко дихаючи під тиском тіні. — Чому володієш технікою мого клану?..

Юнак мовчав. Його серце стискалося від болю.
— Тату… ти справді не пам’ятаєш мене? — ледве чутно спитав він.

Слова зависли між ними, важкі, як нічний туман. Шікамару вдивився у зелені очі, такі схожі на Темарині, і відчув, як холод сумніву змертвив йому груди.

— Це… неможливо… — прошепотів він.