І знову забути...

Немолодий майор відсахнувся на стільці та дивився на молодого світловолосого хлопця, який спокійно сидів навпроти нього. Той не посміхався, не гнівався, не виглядав роздратованим. І він не рухався. З одягу — дещо бруднувата куртка далекобійника, джинси з цупкої тканини та напіввійськові черевики. Стандарт для далекобійників та інших місцевих цивільних. Був жилавим, на відміну від офіцера, й не втратив фізичної форми. Незважаючи на те, що між ними був двохметровий стіл, що вони сиділи в барі, де було повно військових (і не тільки відставників-ветеранів), він боявся цього молодика. Боявся так, як не боявся, коли сидів років двадцять тому в окопі й спостерігав, як на позиції його роти насувалися танки Баронів. Бо знав — тоді в нього ще були шанси вціліти. Мізерні, але все ж були. Зараз таких шансів вже не було. Й якщо його співбесідник забажає його вбити, то смерть буде миттєвою. Достатньо буде он того олівця, якого «далекобійник» вертів у пальцях, пильно дивлячись йому в очі.

А як гарно починався вечір? Після важкого дня Келвін Алдер, старший лейтенант бронепіхотної сто сорок восьмої дивізії в минулому, а нині відставний офіцер-вербувальник Мобілізаційного Корпусу, вирішив перепочити в улюбленому барі «Сталева зірка», який відвідували всі військові та поліцейські цього невеличкого містечка на межі кордонів області. Тут крутили приємну легку музику, популярну під час війни, яка закінчилася вже років п’ять як перемогою колишньої Республіки, а нині Імперії Бахроут над сусідніми державами. Й, що найголовніше, молода офіціантка впізнала постійного клієнта й запропонувала тому випивку «за рахунок закладу». А потім ще й молодий відставний світловолосий сержант років тридцяти приєднався до його столика й почастував ветерана, на честь восьмирічного ювілею битви під Варбергом. І це одне свідчило, що перед ним був військовий, адже дана битва, хоча й не була якоюсь незначною, але й не описувалася в підручниках та не згадувалася в новинах. Знати про неї та про подвиг піхоти і спецпризначенців міг тільки брат-воїн… Ну хто ж знав, що перед ним сидить член елітного підрозділу «універсальних солдатів», «шакалів війни», створених у лабораторіях країни в останні роки війни?!

— «К.І.Б.»… — ледь чутно видихнув Келвін, намагаючись відсунутись до стінки й не помічаючи, що його спина вже втискалася в спинку м’якого диванчика.

Його руки тремтіли. А ось його співрозмовник залишався напрочуд спокійним. І вправно вертів у пальцях гостро відточеного олівця. Жодної реакції на вказівку на точне місце своєї служби, коли це так можна назвати. Жодної емоції. І це було страшно. Він свого часу бачив, як працюють ці вбивці. Не безпосередньо під Варбергом, звісно, — тоді він вже був не в діючій частині. Тоді він вербував молодих хлопців та дівчат до армії, дещо перебільшуючи, а деколи й відкрито прибріхуючи чи вдаючись до психологічного тиску. А також, за наказом «згори», підписував декого до сумнівних державних проектів, інколи навіть смертельних. Але ось відео про «подвиги» цих суперів, створених в одному такому проекті, бачив. І не оброблені досвідченими спеціалістами з реклами та допущені для показу цивільним, а реальні бойові, зняті екшн-камерами. Й він вірив усім міфам про цих людей, які тільки ходили між військовими. Про те, що можуть розірвати людину голіруч. Про те, що здатні витримати чергу в корпус. Про те, що можуть затримувати дихання під водою на десять хвилин. Про те, що ніколи не промахуються, навіть у темряві й з дистанції до тридцяти метрів.  Вірив, бо бачив. І п’ять років тому радів, що проект вирішили перевести на нову стадію, а все перше покоління (і єдине на той момент) винищили. Щоправда, як виявилося, не всіх.

— Боїшся, — лише губами посміхнувся юнак, не роблячи різких рухів та відкинувшись на спинку свого стільця. — Значить, розумієш.

— Що ти?..

— Тобі палкий «привіт» від Хірогаші, Кляйна та Малдера, — просто промовив незнайомець, який представився Алексом.

Спочатку співрозмовник не зрозумів, що це повинно було означати… Але останнє прізвище він згадав. Хлопець, якому він дав вибір — підписати договір, або його сім’я втратить грошову державну допомогу, а самого хлопця відправлять під трибунал… А разом з ним сплили в пам’яті й інші хлопці та дівчата, яких він, Келвін Алдер, обманом чи іншими способами змушував підписувати контракт. А ще згадав, куди саме тоді їх відправляв. Піддослідні для Одинадцятої Лабораторії. Проект «К.І.Б.»… Нігті шкрябнули по столу, залишаючи подряпини на лакованому покриттю. Долоні спітніли.

— Я не…

— Ти знав, для чого відбиралися ці люди. Знав, кому потрібні військові, списані з військових частин за статтею «дванадцять, двадцять чотири дріб чотири». Знав, що їм потрібна робота, щоб не померти від голоду. Знав, що не всі з них зможуть вижити після проекту, хоча й розповідав про «стандартний контракт». Але не очікував, що хтось із них схоче повернути борг. А, можливо, не думав, що хоч хтось із них виживе.

Нарешті Келвін пригадав це обличчя. Один із командирів відділення. Здається, другого. Один із найлютіших солдатів під Варбергом.

—… Маккой…

Світловолосий злегка звів ліву брову.

— Й це, значить, згадав. Це на краще.

— Я ж тебе порятував від в’язниці. Тебе б там вбили за те, що ти вчинив…

— Особисто я на тебе зла не тримаю. Я гарно знав, на що саме йшов. Бо чув про «проект». Правду чув. У тюрмі я б не протримався й тижня. Особливо з тим, що мене б посадовили в камеру до маніяків… Ти мені тоді гарно розписав можливі варіанти.