Згадати?..

Безмежна білосніжна рівнина, яка простиралась на багато-багато кілометрів. І сотні, тисячі сонячних зайчиків стрибали по білому блискучому снігу, бо вони неначе знали, що скоро білосніжне крижане дзеркало зміниться на зелений килим трав та квітів. Вже й зараз де-не-де з'явились плями вогкої чорної землі, з якої стирчали поодинокі соломинки. Ці плями здавались якоюсь земною хворобою, важким сипом, котрий вкрив шкіру землі. Проте скоро, дуже скоро, вже через кілька днів усе кардинально зміниться. І вже саме сніг буде здаватись чимось зайвим, потойбічним і нереальним. Бо сонце з кожним днем ставало дедалі теплішим, ласкавішим; неначе батьки, які просто не можуть довго гніватись на свою дитину і кінець кінцем пробачають будь-яку її витівку. Так само і сонце. Воно вже перегнівалось, його дивна душа вже відтанула від криги образ та зла. Сонце стало добрим, так само, як завжди. І саме ця ласка пробила панцир земного смутку. Забуті всі образи. Навіщо згадувати погане? Треба жити... Скоро від цього тепла, від цієї ласки розквітнуть пишні сади, прилетять до своїх домівок перелітні птахи, оживуть маленькі тваринки. На землю повернеться Життя... А далі сонце знову розгнівається на Землю. І відштовхне її подалі від себе. Знову правитимуть балом смерть та смуток. Знову повернеться льодяний панцир. Цикл замкнеться... І так постійно: з століття у століття, з року в рік, із дня у день повторюється великий цикл життя.

Йому подобалась ця пора року. Весна — це ж початок життя, неначе дитинство, яке кличе тебе за собою і повільно сплива; яка шепоче тобі: «Ти ж живий, живеш. Не час дивитись назад. Не обертайся. Йди вперед із гордо піднятою головою. Бо саме Життя тебе кличе. Не протився. Не поспішай. Не час зупинятись. Насолоджуйся...». І все живе йде вперед. Воно підкоряється цьому постійному поклику природи. Проти нього ніхто не може встояти. Ні тварина, ні людина. Для життя ми всі рівні. Нема ні царів, ні підданих. Лише життя... Зараз усі істоти схожі на наївних дітей, які вірять у своє світле майбутнє, мріють про нього. Ті, у яких воно буде...

У Німого не могло бути майбутнього, бо він втратив своє минуле. Чи захотів втратити... Він не знав, не пам’ятав. А що може бути попереду у того, хто ще, фактично, не жив?

Німий ні собі, ні своїм знайомим не здавався тим, ким він був — двадцятип'ятирічним юнаком. Бо достатньо було лише раз, один єдиний раз, зазирнути у його сумні, блакитні, як небо, очі, щоб побачити столітнього старця, якого життя ніколи не балувало, а лише било, який лише страждав від своєї долі. Й від якого давно відвернулася примхлива леді Фортуна...

— Німий. Час іти. Холодно...

Юнак не повернувся, навіть не глянув. Він так і стояв, заклавши руки до кишень свого легкого осіннього білого комбінезону. Хлопець знав, хто саме стоїть позад нього, до того, як почув жіночий голос. Тільки одна людина сьогодні могла вийти за ним назовні. Відчувши чийсь дотик, повільно обернувся.

За ним стояла дівчина, яку Німий завжди порівнював з Весною. Весела й життєрадісна, здатна на все, щоб розвеселити свого друга чи просто знайомого. Безкорисна дівчина, яка ніколи не знала відчуття поразки. Вона, лише пробігши біля безнадійних хворих, змушувала їх боротися за своє життя, щоб Весна звернула на них свою увагу. Всіх вона могла поставити на ноги... Всіх, окрім Німого. Його смуток, його небажання жити було сильнішим. Бо навіть весна не може піти проти природи. За нею завжди йде жарке літо, потім — осінь, останньою приходить безжальна зима. Безперервна боротьба природи і заключається у тому, що коли хтось наступає, інший має відійти й чекати свого часу. Який неодмінно настане. Колись. Проте настане...

Дмухнув пронизливий холодний вітер.

— Пішли вже. Застудишся... — почала благати медсестра, намагаючись щільніше закутатись у свою шубку під пронизливими подихами зимового вітру, який ще пручався приходу тепла й не бажав здаватися. Але все одно скоро буде вимушений поступитися місцем спочатку теплому та лагідному вітерцю, а потім жаркому суховію.

Дивно... Німий не відчував холоду. Йому було завжди тепло. Й взимку, й жарким літом він відчував приємну для себе температуру. Й постійно ходив у незмінному комбінезоні, пристосованому, здебільшого, для використання всередині комплексу.

Юнак глянув на дівчину і з подивом пригадав, що пам'ятає її ім'я. Таня... Ще більше хлопець здивувався, коли зрозумів, що вже нічого не забуває. Він міг вільно відновити в пам’яті події останніх кількох днів. Але все, що було глибше в пам’яті, приховував непроглядний морок...

Німий знову глянув на Таню та зжалився над дівчиною, яка мерзла, проте не залишала його. Він розвернувся й побрів до медичного корпусу, який примостився біля пагорба, на якому полюбляв щоранку стояти юнак, роздивляючись довколишню рівнину. У цьому корпусі хлопця намагалися повернути до повноцінного життя десятки лікарів ось вже другий рік. Марно... У більшості медперсоналу цієї станції склалось враження, що дивний пацієнт не хоче жити. Проте й не може померти. Він просто існує.

Дуже рідко від Німого можна було почути хоча б «так», «ні», «не знаю». Більш складні фрази він видавав і того рідше — раз на тиждень десь. Почути повноцінне речення від нього було не спромогтися. Саме через це він і отримав своє прізвисько. Бо ніхто не знав його справжнього імені. Німий або й справді не пам'ятав його, або просто не казав й дуже гарно це приховував. Але найдивнішим тут було те, що взагалі ніхто нічого не знав про нього. Й мова йшла не тільки про медперсонал, а навіть про Планетарну Службу Безпеки.

Біля самих дверей юнак зупинився та окинув своїм сумним поглядом рівнину. Неначе прощався з нею на все своє життя. Втім, раніше так і було, бо він би забув про свій вихід надвір вже через кілька годин. Але не зараз.