.

Вітер тихо шурхотів гіллям дерев розповсюджуючи п’янкий аромат свіжоскошеної трави та води, сонце неспішно котилося до обрію видовжуючи тіні та розфарбовуючи світ у золоті кольори. Над квітами вздовж дерев’яного паркану дзижчали невгамовні бджоли, небом носилися ластівки, а на лавці попід сільською хатою задумливо споглядаючи на ту красу, сидів з цигаркою сивий дід. Чуприну старого золотили промені сонця, що пробивалися крізь гілля бузку, на світлу сорочку всівся нахаба-комар, біля темних штанів крутився рудий пес, який час від часу, намагався зняти гумового капця з ноги діда. Та ось пес завмер, уважно дослухався, повернув голову праворуч. Дід викинув цигарку та повернув голову разом з ним. Здалеку долинув звук шипіння, а за мить над річкою з’явилася крилата ракета. Дід примружився проводжаючи її поглядом й вчепившись побілілими пальцями у лавку, рвучко видихнув. Ракета тріпнулася, смикнулася і пролітаючи повз діда виписала у небі криву петлю та впала у річку.

— От же ж холера, ще карасів мені там розлякає! — чортихнувся дід та повільно піднявшись почовгав з пагорба до води, яка плюскотіла за десяток метрів від воріт його хати. Зіштовхнувши дерев’яного човна на воду старий тяжко зітхнув та взявся за весла. Пес, який побіг слідом за ним, радісно застрибнув у човен.

— А тебе куди несе, Рятівник? Ану марш додому! Теж мені, знайшовся сапер-водолаз, — невдоволено махнув на собаку дід. Пес сховався під лаву всім своїм виглядом демонструючи непомітність.

— Кажу давай на берег! Ти мої вуха, а не вудка! Давай, давай, на вихід, доки я не розсердився, —  гримнув дід, тріснувши веслом по борту.

Пес притис вуха й вискочив у воду. Доплив до берега, вискочив на траву, ображено обтрусився й тут же рвучко розвернувшись гавкнув у небо. Дід підняв погляд та побачив ще одну ракету. Тихо вилаявся. Не зважаючи на те, що човен почало зносити течією, старий уважно слідкував за ракетою доки вона не опинилася майже над ним, а потім, вчепившись в борт човна покрученими артритом пальцями, рвучко видихнув. Ракета сіпнулася і повторивши вибрик першої, булькнула вниз. Пес на радісно загавкав.

— Паскуда, не могла поряд влягтися! Поназапускають тут мотлоху, який навіть впасти пристойно не може… —  сплюнув невдоволено дід, потер груди біля серця та взявся за весла. —  Калібри, кинджали… Бляшанки недороблені! Щоб вони вам самим всі на голову попадали… Нічого, ми теж не ликом шиті, повернемо ми вас всі подаруночки, гикнуться вам наші сльози так, що й дивитися в наш бік боятиметеся...

— Миколо! Ти знову за металобрухтом погріб? — вигулькнула з городу сивенька бабця у потертому халаті.

— Так ти ж сама сказала, що варто зробити загородку для качок! —  крикнув у відповідь дід, посміхнувшись у вуса.

— Та щоб тобі пусто було! А з чогось путнього ти її зробити не можеш? У нас вже половину арсеналу русні можна у дворі зібрати!

— Горпино, мій батько завжди казав, користуйся тим, що маєш під рукою.

— Боже, як добре, що під твоєю рукою танку не знайшлося!

—Я не втрачаю надії дотягнутися до їх літака.

— І нахіба нам тут стільки мотлоху?

— На металолом здамо, сонячну панель на весь дах поставимо.

— Ще її мені на хаті не вистачало!

— От не вгодиш тобі, —  відмахнувся дід та погріб на середину річки.

— От же ж, прости Господи, пощастило, на старості років… Старе, як мале…—  похитала головою Горпина, проводжаючи поглядом чоловіка.

— Бабусю, а дідо, поплив ловити рибу? — вибралося з кущів малини чотирирічне дівча у строкатому платтячку.

— Угу, крилату. Щоб тій клятій русні довіку таку рибку ловити…— зітхнула Горпина та погладивши по голові правнучку, почимчикувала годувати качок.

— Дідо вміє ловити крилату рибу? — подріботіла за нею малеча.

— І крилату, і хвостату, і колісногребату, щоб їх, тих вигадників скрутило, не відпустило, та так до пекла скручених й відправило.

— Ого… Бабусю, то дідо у нас чарівник чи супер герой?

— Козак він у нас дитино, справжній козак. Старий, щоправда, але коли ж то наша доля вручаючи шаблю, вік питала…

— Але у дідо немає шаблі, — округлило очі дитина, заглядаючи, як бабця заходилася перемішувати у  мисці терті кабачки з дертю.

— А шабля не завжди має бути видима, аби гарно рубати. Діду нашому видали химерну, але він нею так махає, що не кожен молодий так зможе. Військкомат, щоправда, не вірить та відмахується, але хіба ж такі дрібниці заважають справжнім козакам воювати? —  говорила бабця більше до себе, аніж до дівчати, що вже гралося з сіреньким кошеням.  

Піднявши погляд, бабця поглянула на чоловіка, що неспішно працював веслами й скрушно зітхнула. Взагалі її Микола ніколи не вирізнявся чимось особливим. Тихий, спокійний, хазяйновитий. Все життя пропрацював столяром, а на пенсії почав цікавитися агрономією, тож у Горпини у городі тепер росте чорний кмін, нут, помідори тридцяти сортів та кольорова кукурудза. Так би й доживали спокійно свого віку, буденно сварячись через сині помідори, чи перець непристойного вигляду, але прийшла війна й одного дня на їх клуню впав шахед русні. Впав, вибухнув, засипав Миколу у підвалі і…з того часу чоловік змінився. І справа була не в тому, що Миколу не одразу знайшли й викопали майже через два дні, які, як він стверджує, непогано провів у компанії з консервованими огірками, домашнім вином та духом прадіда. І навіть не в тому, що Горпина його подумки вже поховала, а потім  «воскреслого» старанно виходжувала три місяці. А в тому, що після «посиденьок з огірками та привидами» у Миколі прокинулися ці химерні вміння. Першим дзвіночком було те, що у лікарні у його палаті почала виходити з ладу техніка. Далі Микола повернувся додому і ці негаразди почали траплятися частіше. А потім однієї ночі Горпина прокинулася під сповіщення повітряної тривоги та якогось дивного звуку знадвору. Прокинулася, перелякалася, ще й виявила, що чоловіка у ліжку немає. Вискочила шукати та віднайшла, несподівано, на лаві за двором. Він сидів тримаючись за серце, а перед ним валялася та страхітливо виблискувала у місячному світлі, розламана на кілька шматків …ракета. Один в один, як з якогось випуску новин.