Глава 10. Зміни в житті

Упевненість Томаса трохи похитнулася, коли на звук сповіщення з кабінету Мітчела вийшов молодий боєць. Чорні штани на підтяжках ледь трималися на його худих вузеньких плечах. Почервоніле обличчя на тлі світлого волосся видавало хвилювання, наче юнацький рум'янець залив впалі щоки.

Том поквапив його, адже всі були готові до виїзду. Хлопчина пришвидшився, але рухи були різкі та невпевнені. Це було помітно неозброєним оком.

— Як тебе звати? — гучно запитав Том, коли той, нарешті, заліз у салон пожежної машини.

— Мартін Вільямс, сержанте! — немов на плацдармі відповів, вигукуючи.

— Це тобі не армія, синку, хоч і дуже схоже, — всміхнувся. — Без команди нічого не робити. Слухатися мене!

— Я тренувався й маю найвищий показник!

— До біса твої показники! — викрикнув Том, водночас вслухаючись в інформацію від диспетчера, що скреготала в рації. — Вогню теж байдуже на твої оцінки. Він не шкодує нікого, якщо не знати його поведінки. Запам'ятай: полум'я — живе. З ним не жартують і не граються. У першу чергу ти повинен зберегти своє життя, життя свого побратима, а потім уже потерпілого. Знаю, це звучить дивно й неправильно… Однак якщо не буде нас — не буде і порятунку! Затям це собі! Вогня треба боятися, але не треба боятися його побороти!

— Зрозумів, сержанте!

— І слідкуй за киснем у балоні. На тренуваннях немає такого адреналіну, що пришвидшує дихання та серцебиття у кілька разів.

Мартін кивнув і схрестив пальці між собою, ніби це приховало б те, що він справді нервувався.

Томас мигцем оглянув хлопця й важко видихнув, переводячи погляд у вікно.

Відблиски маячків були всюди: у вікнах, на деревах, на авто, що стояли уздовж дороги. Сирена й висока швидкість дозволяла пожежникам рухатися містом без жодної перешкоди.

Попереду виднілося скупчення техніки, поліції, швидких та роззяв, які стояли обабіч стрічки, що забороняла наближатися.

Палала середня частина багатоповерхівки. Найскладніший тип пожежі.

Вистрибнувши, Том почув гуртків гелікоптера десь у небі. Навкруги надто шумно, але звично для їхньої роботи. Драбину вже підняли, намагаючись збити осередки полум'я, що проривалися крізь вікна, ламаючи їх і кидаючи уламки скла з висоти на вулицю.

— Може, нехай побуде тут? — хтось стукнув по плечу.

— І скільки років він буде просто спостерігати? — обурився одразу Том. — Ні, Мартін іде з нами!

Звісно, помітив стривожений погляд колеги та нетерплячий вигляд самого Мартіна.

— Сорок сьоме! Нарешті, ви приїхали! — із натовпу вийшов чоловік, з чола якого стікав піт. — Наші хлопці там, щось зі зв'язком… Задимлення розповсюджується дуже швидко. Верхні поверхи недоступні.

— Зайдемо з даху.

— Ні, на дах уже висаджують інше відділення. Вам потрібно дістатися до восьмого поверху, саме там востаннє наші відповідали.

Томас, роздавши вказівки, підійшов до новобранця:

— Вільямсе! Ідеш у середині. Не лізеш уперед, зрозумів? Наша задача на даному етапі — знайти інших. Вогнем будуть займатися без нас.

Мартін кивнув, знервовано перевіряючи рацію.

— Гей, — доволі сильно вдарив долонею по плечу, — або збирайся, або забирайся! Третього варіанту не дано!

Хлопчина бачив, що Том казав цілком серйозно та суворо, тому, надягнувши каску з маскою, одразу рушив слідом за командою.

— Ідемо спокійно, — вигукнув до всіх перед входом у будівлю. — Прислухаємося. Є інформація, що тридцять сьома частина десь на восьмому поверсі, але ми не знаємо, що там сталося. Поки буде можливість, кисень не використовуємо. Як тільки скажу — усім надіти маски!

Перші п'ять поверхів доволі швидко пройшли. Але з кожним кроком видимість погіршувалася, а дим більш густо обволікав стелю й стіни. За наказом Томаса, пожежники застосували кисневі маски.

Наближаючись до сьомого поверху вони вже бачили язики полум'я та чули хрускіт тонких перестінків між квартирами. Намагаючись викликати зниклих колег по радіозв'язку, отримували лише шипіння в динаміках.

Аж ось, попід стіною у кутку, схилившись обличчям до сходів, вони помітили рятувальника. Він не реагував та, здається, був без свідомості.

Даючи сигнал, що знайдено одного пожежного, Том слідкував за роботою парамедика, а потім наказав евакуювати потерпілого, а сам, разом із тими, хто залишився з його відділення, поступово підіймався у самісіньке пекло.

Де-не-де було чутно падіння меблів або дзвін скла та шум води, якою гасили вогонь з пожежної автовежі. Вже на восьмому поверсі все було охоплене полум'ям. Знайшовши інших пожежників, поранених або без свідомості, Том зрозумів, що їм не вистачило кисню в балонах. Вони були зовсім порожніми.

— Перевіряємо та відступаємо! Інакше нас чекатиме теж саме! — викрикнув у мікрофон і озирнувся.

Мартін стояв не ворушачись.

— Вільямсе?

— Там хтось кричав за дверима… — тихо пролунав голос юнака.

Жар розповсюджувався, неначе кожний міліметр стін та підлоги знаходився у печі. Коли хлопчина підійшов до дверей, Томас несамовито закричав: