Глава 8. Нечемна дівчинка

Мелісса зайшла у фоє клініки. Вираз обличчя був спокійним. Але кроки, чіткі, рівні, трохи зашвидкі, видавали її внутрішню злість.

Медсестра Кімберлі, поправивши довгий хвіст білявого волосся, стояла біля дверей кафетерію, коли побачила лікарку Фостер. Викинувши склянку з кавою, одразу побігла слідом за нею.

— Докторе Фостер? — покликала, ледь наздоганяючи.

— Що таке? — роздратовано перепитала, не дивлячись на молоду дівчину, що зовсім нещодавно закінчила інтернатуру.

— На вас чекають у конференц-залі. Усі там будуть, навіть адвокати.

— Дідько, — прошипіла Мел, згадуючи слова Томаса.

Вони навіть не встигли зателефонувати своєму адвокату. Отже, доведеться захищатися самостійно. Діставши телефон, на ходу набрала повідомлення чоловіку:

«Будь ласка, терміново виклич сюди містера Мозлі!»

Заштовхавши телефон у кишеню джинсів, квапливо пішла до ліфта, Кімберлі чомусь попхалася з нею.

— У тебе роботи немає? — злісно запитала, натискаючи кнопку п'ятого поверху.

— Мені треба поговорити з вами, без зайвих вух, — прошепотіла Кім, поправляючи синю футболку.

Коли ліфт рушив, медсестра на одному духу почала промову:

— Я знаю, що ви не любите пліток. Ні слухати, ні розпускати… Але є дещо, що я мушу вам розказати!

— Якщо це не стосується мене — нічого не хочу чути!

— У тому то й річ… Стосується! — ніби таємницю, у пів голосу та трохи нахилившись до Мелісси, сказала вона.

— У тебе є кілька секунд. Встигнеш? — Мел розвернулася до неї й, склавши руки на грудях, подивилася в очі.

Кімберлі кивнула та розповіла те, що змусило Меліссу не тільки посміхнутися, а й замислитися, як вибратися з усього, без втрати робочого місця і… без набуття ворогів.

***

У конференц-залі великі вікна до підлоги. Крізь напівпрочинені жалюзі потрапляли сонячні промені, схожі на візерунки решітки. Ці промені яскравими смугами освітлювали блакитно-білі стіни, довгий скляний стіл, на якому розкладені папери, та обличчя людей, що емоційно обговорювали поточну справу. Коли Мелісса увійшла, усі замовкли. На нараді мали бути присутніми: головлікар, комісія з перевірки надзвичайних ситуацій, завідувач, терапевт, містер Блум та адвокат його родини, хірург, що оперував пацієнтку, медсестри-асистентки й, звісно, анестезіолог та алерголог.

Але за столом сиділи лише Ліам Грін, завідувач і хірург Джексон. Мел відчула неприємне стягування в животі й нестачу кисню. Впоравшись із хвилюванням, спокійно пройшла всередину залу та сіла у центрі стола, не привітавшись з присутніми.

— Докторе Фостер? — люб'язно всміхнувся Ліам, отримавши у відповідь її примружений погляд і посмішку куточком губ. — Радий, що ви змогли приїхати.

— Звісно, — підтиснула губи, скривившись.

— Ще є десять хвилин до початку консиліуму, — заговорив завідувач Метью Сіммонс. — Меліссо, вас ознайомили з результатами перевірки?

— Ні. А хіба вона так швидко відбулася? Зазвичай, це займає не один тиждень… — поглянула на теки, що лежали перед чоловіками.

Якщо вони думали, що Мел буде поводитися стримано — помилялися. Її характер був готовий відкритися у всій красі…

— Можете взяти документи, — Сіммонс штовхнув теку через стіл.

Але Мелісса навіть не торкнулася до неї. Вона думала про Томаса, який залишився в машині на паркуванні біля клініки. Згадувала ранок і шкодувала, що йому доведеться хвилюватися, поки триватиме нарада.

Телефон у кишені завібрував у беззвучному режимі. Трохи відхилившись, дістала його й прочитала повідомлення:

«Якщо хтось насмілиться образити — дай знати. Я давно нікому не цідив у пику»

Мел швидко набрала відповідь:

«Їдь додому та збирайся на роботу. У пику я можу й сама зацідити»

Уже за мить нове повідомлення:

«Адвокат у дорозі. Я дочекаюся, а потім поїду. Сказав же, більше не залишу тебе саму!»

«Думаєш, містер Мозлі зможе тебе замінити?» — Мелісса всміхнулася, натискаючи пальцями по екрану.

«Він старий, але розумний дядько» — відповів Том.

«Не за того вийшла заміж» — додала смайлик дияволеняти, що посміхається.

«Ще кілька років, і я буду на пенсії. Тому, ти не багато втратила, теж скоро матимеш старого вдома»

«Дурень»

«У тебе вчуся»

Мелісса надіслала смайлик червоного серця й отримала таке ж у відповідь. Сховавши телефон, не могла прибрати усмішку з обличчя, чим дивувала чоловіків, які сиділи навпроти.

— Маєте важливіші справи? — хмикнув Джексон.

— Не тільки важливіші, — зауважила, посміхаючись, — а й набагато цікавіші, ніж дивитися на ваші зарозумілі фізіономії!

Джексон перевів погляд на Ліама, але той лише всміхнувся, а завідувач помітно роздратувався.