Глава 6. Перший крок

Таксі зупинилося навпроти будинку. Мел важко ковтнула повітря, побачивши на подвір'ї темно-зелену машину.

Не встигла дістати з кишені ключ, як двері перед нею відчинилися. Томас стояв на порозі, тримаючи в руках великий букет троянд. Мимоволі почала всміхатися. Показала його ключ, і поклала на комод, разом зі своєю зв'язкою.

— Більше так не залишай, — серйозно сказала, зачиняючи двері.

— Це… тобі, — простягнув свіжий букет. — Той був якийсь неякісний.

Мел засміялася, притуляючись носом до бутонів.

— Але тепер квіти нема куди поставити… — з усмішкою подивилася на Тома, а потім у бік, на промоклу стіну.

— Я про це теж подумав, — зробив крок і вказав на стіл, де стояла новенька скляна ваза, перемотана червоною стрічкою з бантиком.

— Коли ти встиг?

— Дорогою додому швиденько заскочив у торговельний центр. Тед не дозволив втручатися в роботу, адже хлопці вже працювали, та й там багато було працівників дорожньої служби, які забирали побиті машини. Тому, вдалося квапливо повернутися. Приїхав, а тебе немає. Збирався телефонувати, як почув, що під'їхало авто.

Вона пройшла до кухні, ставлячи квіти в воду. Не обертаючись, вирішила не відкладати розмову.

— Я хотіла з тобою поговорити. Поїхала на станцію, а Тед сказав, що ми розминулися.

— Ти була на станції? — щиро здивувався Томас. — І аварію ту бачила?

— Так, — кивнула, видихаючи. — Останнім часом я робила твоє життя нестерпним…

— Мел, не треба, — у пів тону промовив, підходячи та обіймаючи з-за спини. — Ти втомилася, от і все. Я розумію.

— Ні, не розумієш, — розвернулася до нього обличчям, кладучи руки на шию та зазираючи в очі. — Не розумієш, тому що я ніколи не казала тобі, що відчуваю.

— А зараз готова до цього? — погладив по темному волоссю, роздивляючись її лице.

— Коли я побачила ті новини… — міцно заплющила повіки, стримуючи печіння від сліз: — Я усвідомила, що не можу і тебе втратити. Не можу… Так, я готова з тобою розлучитися, — Томас стиснув губи, — готова з тобою сваритися й розбивати посуд… Але не готова втратити…

Мелісса почала плакати, а Том лагідно гладив її по спині, притиснувши до свого плеча. На сірій кофті проявилися вологі плямки від сліз, але він не відпускав її, мовчки слухаючи тихий плач. Вони простояли в обіймах кілька хвилин, а потім Мел підняла до нього заплакані очі:

— Пробач мені! Я не знаю, що зі мною коїться. Однак розумію, що потребую допомоги. Не впораюся сама. Тільки зіпсую і твоє життя…

— Припини, не кажи так, — поцілував у чоло. — Моє життя — це ти. Так, я не кажу тобі часто, що кохаю, не дарую подарунків і не приділяю уваги. Знаю… Утім, навіть уявити не можу, що буду без тебе. Без твого сердитого виразу обличчя, — легенько вщипнув за щічки, — без твого тіла поруч у ліжку.

— Ти мене часто дратуєш, мені інколи огидно тебе поцілувати, я у всьому звинувачую лише тебе… І після цих фактів ти й досі мене кохаєш? За що?

— Кохають не за щось, а всупереч чомусь… Я домовився з Тедом про відпустку. Ми можемо використати цей час, щоб звернутися до психолога.

— До речі, про це… На роботі стався прикрий випадок. У пацієнтки на операційному столі стався анафілактичний шок. Хірург звинувачує мене. Буде судовий позов та перевірка. Тому, не впевнена, що мені дозволять піти у відпустку. У кращому випадку — звільнять, у гіршому — судитимуть.

— Ти добре пам'ятаєш усі деталі? Не могла щось упустити? Щось, що вплинуло на реакцію організму?

Вони присіли на диван, Том не припиняв її тримати за руки, уважно слухаючи. Мел підігнула під себе ноги й, схиливши голову, намагалася пригадати кожну дрібничку, яку читала в карті місис Блум.

— Знаєш, там така пихата, вперта й нахабна жіночка, що я не здивуюся, якщо вона не дотримувалася передопераційних дієт та рекомендацій. Її турбував біль, давали багато знеболювального… Хоча, усі аналізи були в нормі…

— Якщо перевірка препаратів анестезії була й нічого не виявили, то твоєї провини не має бути. Ти ж особисто контролюєш, які ампули та дозування береш?

— Звичайно! — ствердно й трохи обурено відповіла Мел. — Мені не подобається терапевт, який її вів. Його ставлення настільки байдуже… Таке враження, що його турбують лише лікарняні плітки та підвищення, адже завідувач — його дядько. Уяви, він мені натякав, що може допомогти зв'язками з керівництвом!

— Що то за чорт такий? — насупився Томас.

— Ліам Грін. До речі, маю тобі зізнатися… Ми пили з ним каву…

— Хм… — загадково підвів погляд до стелі, відпускаючи її руки. — Каву?

— Так, у кав'ярні в клініці. Я удавала, що не слухаю його, але при цьому запам'ятала все, що він розказував. А ще… — Мел сплела пальці, винувато схиливши голову й роздивляючись обручку. — Ліам на мій день народження хотів подарувати браслет із золота.

— Який цікавий персонаж, той Ліам, — голос Тома закипів, а вилиці стиснулися.

— Томасе, — протяжно й лагідно покликала Мел, — я той подарунок ледь не жбурнула йому в пику!