18. Друзі дитинства

По дорозі до Юри якесь дике відчуття тривоги в грудях клубочиться, мов дим від пожарища. Таке в мене вже бувало, там, по ту сторону життя. Перед тим, як в окопі засипало. Але тут майже мирне життя, тут все по-іншому. Тому звалюю все на втому і нерви. В Юри буде легше, ми зможемо і до лікаря потрапити, і відпочити, і вирішити, що робити далі. Власне, саме від лікаря і залежатиме, що далі буде.

– Юра, ми на місці! – кличу і заходжу в розкішний заміський будинок. У відповідь тиша. Тільки грюкіт серця, що заглушує все. І Стасіна рука в руці. Тримаю її міцно, бо й сам тримаюсь за неї. 

– Молодець, Кажан! – чую за спиною, та не встигаю зреагувати, бо в голову дуже красномовно впирається холодне дуло. – Не рипайся! 

Он воно чому відчувалось і тривожилось! Чому я не прислухався до себе? Може, тому, що вірив Юрі? Він же з дитинства зі мною... Як же так? 

– Сідайте, бігуни, почекаємо наказу від шефа. – шкіриться худущий хлопець десь приблизно мого віку. Один, з посіпак Петренка, він останнім часом зібрав біля себе добрячу банду з "типу охорони". Скільки ж їх тут, і чого цей один? Чи не тому, що ми просто значно раніше, ніж мали, приїхали? Можливо, ще є шанс відбитись? 

– Мене звати Грін! Запам'ятай, щоб знав, кому ти в руки попався! – хижий вищир на обличчі, надто самовпевнений він, або просто дурень, або ж відчуває за собою силу. – Сідай, Кажан! Відпочинеш, ти ж в нас добре набігався! – розвертається спиною до Стасі, певно, не вважає її загрозою. А дарма. Бо ж, як тільки він опускає на мить пістолет, моя дівчинка (де тільки сили взялись?) запускає йому в потилицю якусь декоративну вазу з квіткою. Посіпака Грін хитається, а мені вистачає миті, щоб допомогти йому “прилягти” вдалою подачей в щелепу. Пістолет вилітає з рук, а він мішком падає на підлогу. 

Лечу, не відчуваючи ніг, серце от-от вилетить. Він же не один, точно не один. Петренкові посіпаки парами-четвірками ходять. Нас тільки те врятувало, що ми раніше приїхали, не готові ще нас були зустрічати… Стася біжить поряд, та їй важко, щомиті спотикається, ледь не падає кілька разів. А я грубо майже волочу її за собою. 

До авто пять метрів, зараз застрибнемо – і все, може ще й виберемось. Але… Стася раптом вириває руку зі спітнілої моєї, а я не відразу це розумію, адреналін притупив відчуття, кров грюкотить у висках. 

Як тільки, коли розумію, що вона лишилась позаду, зупиняюсь. Стоїть, віддихується. 

– Стасю, ні! Нема часу! – задихаючись шепочу їй, в очі дивлюсь благально.

– Тікай сам! Вони тебе відпустять, а я повернусь до Артема і все йому поясню. Я стомилась бігати. 

– Ні, чорт забирай! Та ти ж не розумієш, Стасю! – кричу, до хрипу, хочу докричатись до неї. 

– Йди! Будь ласка, йди! Їм я потрібна, а ти тікай, може так зможеш вирватись!

– Стасю! Петренко і тебе вб'є! Зрозумій же нарешті!!

– Стояти! – ще двоє “псів” зі зброєю з'являються з-за рогу будинку. 

– … …! – тільки мат і виривається, а потім удар, ще один, і останнє, що я бачу, перелякане обличчя Стасі, що кричить щось і кидається до мене. Падаю на брудну плитку і все зникає, мов зображення на старому зламаному телевізорі… 

Отямлююсь в одній з кімнат будинку. Прив'язаний до стільця. 

Стася! Де Стася?!

Роззираюсь і бачу, що вона поруч, теж зв’язана. 

“Твою ж…” – шиплю крізь зуби. Голова паморочиться, певно струс заробив. От і добігались. Допустив, ідіот! Не прислухався до себе! 

– Стасю! – шепочу потрісканими розбитими губами. 

– Я тут… Вибач… вибач мені… – схлипує. Бідна моя дівчинка! В що я її вплутав! Хотів врятувати, а сам тільки гірше… 

– Ціла? – намагаюсь, щоб голос не тремтів. Не дуже виходить. 

– Так… 

– Стасю! Ми виберемось. Чуєш? Ти б знала, де я бував, і звідки видряпувався. Це взагалі, вважай, що нічого, дитячі забавки!

– Тобі дуже боляче? 

– Ні. Ти точно ціла? 

– Точно. Мені нічого не зробили… 

Пробую затерплими зап’ястками розтягнути мотузку. Міцно, чорт би їх забрав! Ні зброї, ні шансів насправді. Але Стасі не треба це знати. Зроблю, що зможу. Землю зубами гризтиму, але пробуватиму її витягти, хоч і сам тут залишусь. 

– Отямився, бігун? – один з “псів” заходить до кімнати. З Юрою. Той ховає очі. 

– Юра? – а я сподівався до останнього, що не він нас віддав в лапи Петренкові, що випадковість, чи його з дороги прибрали. Але ні. Від цього так щемить в грудях, що вити хочеться. Як же так?!

– Старий, в мене діти, я не міг… – розвертається, швидко виходить з кімнати. 

На душі тільки мат. Нічого сказати не можу. Та ради Стасі триматись треба. 

– Зараз подзвоню шефу. Грін, принеси телефон! – рявкає на напарника другий “браток” і Грін, кривлячись, та тримаючись за розбиту голову, зникає за дверима. 

– Від нашого шефа не втекти. Не знав? – в штучній посмішці розтягує губи той, що лишився. 

– Пішов ти! – спльовую, і “ловлю” гарно поставлений хук. Разом зі стільцем валюсь на підлогу, під крик Стасі. Чччорт!