17. За крок…

Ми зі Стасею, мов малі кинуті напризволяще діти, розглядаємо все навколо. За рік на фронті я геть відвик від звичайного життя, все видається мені чужим і незвичним. Гублюсь у місті, та й у житті. 

Лиш Стася поряд змушує зібратись, згрупуватись і діяти. В нас чіткий план: їдемо до Юри, він зводить нас з лікарем, а далі вже вирішуємо по факту. Начебто все просто і зрозуміло, та тільки гризе щось, якесь важке передчуття тисне, мов грозова хмара. 

Перш ніж викликати таксі, вирішуємо щось перекусити. На мою пропозицію, Стася радо погоджується. “Хочу кави! – каже, і винувато додає те, від чого в мене мурахи повзуть по спині, – Хочу перебити смак того яблука. Досі відчуваю його і від того якось… важко”. 

В невеличкій кав'ярні замовляю нам каву і круасан для Стасі. Самому їсти зовсім не хочеться. Та й Стася радіє більше каві, насолоджується смаком, правда, просить додати сиропи. Додає їх фанатично, не читаючи навіть про смаки. Я розумію, чому вона це робить... 

– Яблука дуже любила Владка. – зважуюсь сказати їй. Вона просто до божевілля їх любила, постійно вони в неї були. 

– Це тому… мені так важко? 

– Так. 

– Яка вона була, розкажи?
– Я вірю, що скоро ти й сам все згадаєш, Стасю. А в двох словах, Владка була… як сонячний зайчик. Як заряд оптимізму. Ви з нею були схожі, мов дві краплі води зовні, але абсолютно не схожі характерами. 

– Ми з нею розуміли одна одну? Були… близькими? – піднімає на мене свої темні, повні болю і водночас цікавості очі. 

– Дуже! Ви з пів-слова розумілись, тільки в кожної завжди була своя думка. Ви могли сперечатись, та завжди знаходили спільну мову. Якийсь третій варіант, що підходив обом. 

– Ми були в різних машинах тоді, в тій аварії? 

– Так. 

– Чому не в одній? – вивчає мене поглядом, наче хоче впевнитись, чи правду я скажу. 

– Зазвичай Владка їздила з Петренком. А ти зі мною. Або всі в одній. В той вечір… я вирішив зробити тобі пропозицію… Владка знала і дуже хотіла першою побачити обручку і подарунок, який я тобі приготував. Годинник… Вона ще сердилась, що то погана прикмета і годинники не можна дарувати коханим. Владка хотіла, щоб я показав їй… Тому вона сіла до мене, а ти до Петренка. Там їхати було пару хвилин. Я мав тебе забрати додому, і вдома… – відвертаюсь до вікна. Все стискається так, що дихати не можу. 

– Той годинник… розбився? – раптом питає. 

– Так. Мене викинуло з машини, і він вилетів з кишені. Але обручка… вціліла. 

Дістаю срібний ланцюжок на шиї. На ньому – золота тоненька обручка з камінчиком. Кутик огранки трохи сколотий, та й сама обручка вже не така сліпучо-сонячна, якою була, коли я її купив. Я вже тоді повісив її собі на цей ланцюжок, а в коробку від неї поклав годинник. Від обох лишились тільки шматки, а обручка була моїм талісманом. Мріяв, коли повернусь, подарую її тобі…

– А зараз? Вже не мрієш? – ставить мене в глухий кут питанням. 

– Звісно мрію! Хочеш, зараз віддам? – тремтячими пальцями намагаюсь розстебнути ланцюжок. 

– Ні! – зупиняє мене. – Хай і далі буде твоїм талісманом. 

– Гаразд. А тобі я куплю нову, коли ми… згадаємо. 

– Ігоре! – так незвично, чути від Стасі звертання по імені. – Ти думаєш, Артем нас так просто відпустить? Якщо, все, що ти розповідав, правда, він же не відступиться? 

– В мене до нього і про нього окрема розмова. 

– Він небезпечний… Я знаю це й сама, була свідком деяких його справ… Він здатний на все… Може, якщо я повернусь до нього, поговорю, вдам, що все так само не памятаю, він залишить тебе у спокої? 

– Що?! – стискаю чашку в руках так, що крихка ручка кришиться, а темна рідина виплескується на скатертину. – Ти хочеш до нього повернутись?! Після всього? – не помічаю, що кричу, і на нас певно вже всі дивляться.  

– Ні. Я просто хочу, щоб ти був в безпеці… Ти… хороший… Ти маєш право на… 

– Стасю! – стискаю її руку вільною, іншою намагаюсь витерти серветкою кляту розлиту каву. – Без тебе мені нічого не треба! Навіть, якщо ти згадаєш і не захочеш бути зі мною – я зрозумію. Правда, Стасю! Але йому  я тебе не віддам! Зрозумій це раз і назавжди! 

"Добре... Добре, вибач, я просто хочу знайти вихід... Я дуже стомилась" – шепоче, а я замість слів схиляюсь і міцно її обіймаю. 

– В нас все буде добре! – кажу, скоріше собі, ніж Стасі. Бо вибору в нас немає...