16. Спогади

Стася

Мені здається, справа в тому яблуці. Як в тих дурних казках, про Білосніжку. Це ж треба, казку памятаю, а хто я насправді – ні! Але яблучний смак і, особливо, запах, в’їдається в саму душу і підіймає з глибини якийсь осад, що заважає мені дихати. Певно, Кажан щось знає про це, я бачу по його очах, в яких скільки болю і тривоги зараз, що я просто не наважуюсь заговорити. 

Бажання відкрити й викинути те яблуко таке сильне, що я стискаю його в руці, аби стриматись і не образити жінку, що мене ним пригостила. Тому якось доїдаю, і той смак вгризається в мене, погрожуючи просто рознести на шматки. 

Щоб забути, хоч маю навпаки, згадати, та заспокоїтись, закриваю очі. Намагаюсь зловити хоч якийсь запах, щоб перебити той… Врешті знаходжу в кишені м"ятну жуйку і беру відразу кілька подушечок. Наче легшає. 

А потім… 

“Там аварія!” – вигукує жінка. 

Чорний позашляховик на обочині. Кажан просить мене лишитись в машині, і я розумію чому. Та все одно, навіть через запилене, пошкрябане скло я бачу. Я все бачу. 

Замружуюсь, та картинка так і стоїть перед очима. І, коли я вже думаю, що гірше бути не може, з дальніх куточків пам’яті виринає вже інша. Та, в якій я загинула. Так, я впевнена, що то саме я лежу на брудному асфальті, в розірваній яскраво-червоній курточці, мов зламана лялька… Але не це страшно, хоч потім і довго снитиметься мені. 

Артем схиляється наді мною, щось шепоче. Я не бачу його очей, все пливе. Бо потім, я таки розумію, що саме він каже. “Кажан, це Кажан не зупинився вчасно. Я гальмував, але він…”

І далі глуха, вязка і тягуча темрява… 

Кажан щось говорить мені, та я не чую його слів, відповзаю, мов поранена тваринка, забиваюсь в куток. Не зараз!

Ні слів, ні розмов, нічого!

Тільки не зараз, коли весь той жах хвилею відносить мене у відкрите море з темряви і нерозуміння. 

Лише шматок спогаду. Це – лише шматочок, який ні про що не говорить! 

Заспокоюю сама себе. Бо ж пам’ятаю тепер, наскільки дороге було мені це прізвисько, що ледь не витиснуло його справжнє ім'я!

Кажан. Я називала його саме так вранці, коли ми разом прокидались. Я кликала його, я кричала на нього, коли злилась за якусь абсолютно неважливу дрібницю в нашому маленькому світі, який ми так ретельно будували і оберігали! 

Я його кохала. Більше за життя! Я жила ним! І він мною. Тільки як же так сталось? Він поставив на кін наші життя в тому дурному змаганні? Невже він міг це зробити? 

– Стасю! – кличе, і нарешті я повертаюсь до реальності! Ми все ще в чужій машині, бачу перелякані очі жінки в дзеркалі. 

“Вибачте, мені приснився кошмар” – лепечу ледь чутно, стискаючи ручку дверцят. 

Очі Кажана сповнені болю. Він вже розповідав, що ми грались зі смертю в тих гонках. Але… невже він здатен на те, що сказав Артем? Він же теж любив мене, як і я його… 

Кажан

Здається, Стася пригадала щось. І я, хоч і не психолог, чи психіатр, чудово розумію, чому. 

Яблуко! Смак і запах. 

То Владка завжди була пропахла тими яблуками. Любила їх до якогось фанатизму, постійно носила з собою. Навіть вино вона пила яблучне, ми навіть жартували, що вона так любить ті кляті яблука, що ладна їх їсти і запивати яблучним соком! Скільки ми підколювали її з цього приводу! Та зараз не до жартів. Я бачу скільки болю і жаху в очах Стасі. 

А потім та аварія… Все це підняло каламуть спогадів, витягло їх з найдальших закутків її свідомості, чи підсвідомості. Тільки от вона тепер дивиться на мене так, наче я винен в тому. 

Хоча, хіба не винен? Хіба не я дозволяв ці дурні, небезпечні розваги, хіба не я мав зупини це? Адреналінова залежність була сильнішою за наркотики, а ми звикли, зжились з нею. І не бачили, до чого все йде, не розуміли, що смерть ходить по п’ятах за нами і рано чи пізно візьме своє. І вона взяла… 

В ту ніч ми всі були п'яні від азарту, що вирував в крові і зносив нам голову. Стася була в машині з Артемом, не памятаю, чому так вийшло. А я був за кермом другої спортивної машинки, з Владкою і Димом. Машинка була такою слухняною, так швидко реагувала на управління, що ми змогли перегнати Петренка на його новій "Ауді". І він просто оскаженів. За містом я жартома поїхав йому назустріч, та потім, звісно зупинився, шукав запальничку і відкривав вікно. Було дуже темно, наближалась і десь грюкотіла гроза. А Петренко... зрозумів жарт по-своєму і, набравши швидкість, максимально розігнавши свою іномарку пішов лоб в лоб... 

З цього моменту Стася не памятає нічого, а я божеволію від уривків спогадів, бо ж вилетівши через лобове скло з машинки, втратив свідомість і отримав добрячий струс.

– Куди вам в Одесі? – звертається до нас водій. 

– Зупиніть тут, нам близько! – несподівано говорить Стася. 

– Точно? – з недовірою дивиться дружина водія. – Все добре?
– Звісно! Дякую вам за все! – моя дівчинка навіть посміхнутись намагається. 

– Будь ласка. Щасти вам! – на прощання говорить водій, пильно вдивляючись в моє обличчя. 

– Дякую! – прикладаю руку до серця, бо немає зараз слів. 

Сонцем і запахом моря зустрічає нас передмістя Одеси. Попереду – шлях до Юри, а там, можливо, і до розгадки Стасіного стану.