15. Привіт з минулого

Кажан 

Напруга в салоні суттєво спала, і Стася вже не така похмура. Вона більше не нагадує маленьке дике звірятко, що забилось в куток. Роззирається, навіть кілька разів посміхається. Мені й самому значно легше. Ми мусимо бути відкриті один перед одним, бо інакше Стасі допомогти не вдасться. 

Залишилось ще зовсім трохи, до вечора і до комендантського часу маємо бути у Юри. А там вже хоч якісь вектори, як далі діяти, накреслимо. 

Але, плани планами, а доля, певно, вирішує по-своєму. Тому, коли автівка починає “троїти”, і врешті двигун остаточно замовкає, наче поперхнувшись чимось, я не дивуюсь. 

Судячи по картах в новому смартфоні, що я купив в найближчому магазині, до міста – кілометрів двадцять. І не дуже добре те, що я звик до старих авто, а тут все досить нове, сучасне. Що ж, спробую, щось зробити, чи хоча б зрозуміти, що сталося. 

Та майже година пошуку не дає абсолютно нічого. Стасі, певно, набридає сидіти самій, виходить до мене, накидає мені на плечі мою куртку, а сама ховає руки в витягнутих рукавах кофтини, мов в рукавичках. 

– Щось з двигуном, не можу зрозуміти, що. – пояснюю. Я ж вирішив, нічого не приховувати, то ж ділюсь своїми невеселими висновками. 

– До карбюратора дивився? – питає спокійно, а в мене ледь не випадає з рук ключ. 

– Що? – перепитую, не вірячи своїм вухам. 

– Карбюратор… Може, забився і топливо не… не поступає. – певно, дивується моєму ошелешеному виразу обличчя, бо різко замовкає. – Що не так? Я ляпнула дурницю?

– Ні! Звідки ти знаєш про це? Ну, про карбюратор?  

– Не… памятаю. Само згадалось якось… 

– В нас було авто. Наше перше, ми купили його, щоб я міг відвозити тебе на навчання. Старющий “опельок” з купою проблем. І найбільшою його проблемою був саме карбюратор. Ми не могли ніяк знайти новий, бо модель зняли з виробництва. Тому, коли автівка ламалась, я вже автоматично розбирав та чистив той клятий карбюратор. 

– Ти думаєш, я це… згадала? 

– Звісно! Бо інакше звідки ці твої знання в механіці? До того ж, це авто – інжекторне. – не стримуюсь від усмішки. 

– Тобто, я таки ляпнула дурницю? – мружиться на мене з-під густих пасм, що кидає на обличчя їй вітер. 

– Як тобі сказати, Стасю, не те щоб дурницю… – дурна посмішка не сходить з обличчя. Я не сміюсь зі Стасіного припущення, я радію тому, що вона точно не могла знати цих речей в своєму новому житті з Петренком, а отже – згадала те, наше. 

Та Стася сердино зиркає на мене. 

– Стасю, я справді не з тебе смію… – пізно! Вона дуже прицільно запускає в мене зіжмаканим шматком тканини, яким я витирав руки. Ловлю його, і кидаю у відповідь, а коли Стася готується відповісти тим же, ловлю її тонку кисть і притягую до себе. Закриваю від вітру, що тут, між двома полями просто з ніг збиває. Міцно притискаю до себе. 

– Я не сміявся з тебе, Стасю. Я радів, бо те що ти сказала – ти говорила разів двісті, доки ми не продали нашу першу машину і не купили нормальну і “не ломучу”. Знаєш, що це означає? – зариваюсь в її волоссі, вдихаю такий рідний запах. 

– Скажи мені сам. 

– Що ти згадуєш. І зможеш пригадати все. Я впевнений, згадаєш, тільки не відразу. – м'яко цілую її в ніс, а вона мружиться, посміхається і у відповідь притискається губами до моїх губ. Струм по тілу зігріває, здається нас обох. Але я вже можу тримати себе в руках і рамках. Тільки все ж відволікаюсь, тону в її теплі і ніжності й не помічаю, як поряд зупиняється поліцейська автівка...

***

Автоматично закриваю Стасю собою, відвівши її собі за спину. Вільна рука стискає під футболкою холодну рукоятку пістолета в кишені на стегні. У Петренка всюди “свої люди”, хтозна у що може вилитись ця зустріч.

От дурень, відволікся і не встиг вчасно зреагувати! 
– Доброго дня, патрульна поліція. Ваші документи будь ласка! – звертається до мене патрульний, огрядний чоловік у роках. Його напарник – мій ровесник – сканує поглядом мене і Стасю, що злякано застигла за моєю спиною. 
– Ми щось порушили? – запитую, аби рахувалось, знаю, що по факту ні, але ж і мовчати не можу. 
– Ні, звичайна перевірка. Машина зламалась? – врешті питає молодший. 
– Щось з двигуном. 
– Далеко їдете? 
– До Одеси. 
– Гаразд, ваші документи? 
– Стасю, принеси будь ласка! В бардачку.
Не відриваючи погляду від нас, Стася пірнає в салон машини і подає мені потріпане портмоне з моїми доками. 
Дістаю водійське, простягаю копові. 
– Столичні пташки? – посміхається. 
– Майже. З передмістя. 
– Ясно. А то що в тебе, УБД? – помічає тренованим поглядом. 
– Так. – киваю. 
– Можна? – а куди ж діватись, думаю про себе. 
– Довго на “нулі” був? – переходить на “ти” хлопчина. 
– Рік. 
– Чого зараз не там? 
– Відслужив. Поранення, госпіталь. – починає не подобатись мені ця розмова. 
– Вибачте, мусимо затримати вас, уточнити. – каже старший чоловік. 
– Я ж нічого не порушив. Навіщо затримувати? 
– Така процедура. Треба все уточнити. Як все добре, за пів-годинки відпустимо. Заодно й в місто підкинемо, он твоя подружка вже замерзла тут, – киває на Стасю, яка й справді дрібно тремить, чи то від холоду, чи від хвилювання. 

Все більше і більше не до душі мені це. Хоч за час війни і змінилось багато чого, та продажні люди скрізь є. Хтозна, як далеко Петренко свої сітки закинув і чим нам ця "просто перевірка" відгукнутись може. 
– Слухайте, я вас розумію, та я нізвідки не тікаю, мене “списали” після третьої контузії і поранень… – намагаюсь пояснити та тримати себе в руках, не видати хвилювання. 
– Я все розумію, але процедура.  – розводить руками “коп”, наче йому й правді шкода нас затримувати. 
– Якби розуміли, то не затримували б! – таки підвищую голос, хоч знаю, що не треба. 
– Не нервуйся! Чи є чого? – мружиться чолов’яга.  
От чорт! Стискаю кулаки. Тримайся, Кажан! Думай, бо зірвешся – лихо буде!