14. Все спочатку

Стася

Коли ти довго живеш у вакуумі, то все зливається в суцільне непорозуміння, біле починає здаватись чорним і навпаки. Певно, це вже й сталося зі мною. Суцільна, важка, в’язка пустота навколо і всередині мене повільно руйнує все, щоб я не намагалась побудувати, чи відбудувати. 

Артем Петренко – майбутній мер міста, син дуже впливових людей, вродливий, розумний і так, небезпечний, для своїх ворогів чоловік… Він був поряд, коли я прокинулась в лікарні, він був поруч, коли я зрозуміла, що навіть імені свого не пам'ятаю… Він лікував, опікав мене. І він поселив в моїй голові потрібні “спогади” про те, що ми давно разом, готуємось до весілля і любимо одне одного. 

Кохання – дивне почуття. Воно – точно не в голові, воно – в кожній клітинці тіла і душі, якщо вона, душа, є. І до нього я його не відчувала ніколи… Знала це, та намагалась обманити себе. В мене не було, ні бажання, ні кохання до нього. Тільки почуття провини  та зобов'язання бути вдячною, бо ж “Владо, без мене ти б не вижила!”. Скільки разів я чула ці слова? Не порахувати, та точно достатньо, щоб запам'ятати.  

А коли все було остаточно вирішено, і моє пошматоване, ледь живе “я” змирилось з рішенням просто бути… з’явився він. 

Змучений, зі смертельною втомою і смутком в очах, з сіткою шрамів не тільки на обличчі, але й на серці. Сильний, мужній, інший. Не такий, як всі навколо. 

Кажан…

Я не можу згадати, нічим не можу підтвердити його слова для себе, але коли повторюю по складах це прізвисько, кручу його на язиці і в думках, смакую, то… щось відчуваю. І відчуваю біль. Він розриває зсередини, ранить так, що хочеться кричати. І водночас гріє, обертає наче в кокон. Божевільний коктейль, що неможливо витримати. 

Моє викрадення, наша втеча – це все, як спеції, трави до того коктейлю, що роблять його ще концентрованішим і ще більше віддаляють моє розуміння всього. Але тіло і душа, і розум – вони прагнуть його, тягнуться до нього, як бліді паростки якоїсь “бідної” міської рослинки – до сонця крізь асфальт.  

Саме тому я просто відпустила себе.

А він… відштовхнув. 

Гіркота заповнює все в мені. Настільки, що я не можу бачити, чути його. Він каже, це тому, що не хоче нашкодити. А я знаю, що Кажан сторониться мене, бо моє тіло належало іншому…

– Стасю! Припини! – вривається в мій напів-сон його голос. Я не можу сказати “знайомий” з минулого, але близький – точно!

– Що припинити? – роблю вигляд, що не розумію. 

– Думати, придумувати, накручувати. Ти завжди це гарно вміла!

– Я нічого не придумую! 

– Та невже? 

– Іди до біса! – хочу заховатись за своєю злістю, та не дуже виходить. 

Кажан паркує авто на узбіччі. Повертається до мене. 

– Ми не можемо… поспішати. Але можемо почати все спочатку. 

– Про що ти? – за здивуванням навіть забуваю, що злюсь. 

– Доки ти не пам’ятаєш, ми не можемо дозволити собі… забагато. Але, це не тому, що… щось було в минулому. Я просто боюсь нашкодити, зробити гірше. Повестись, як покидьок, що користується твоїм… станом. 

– І що ти пропонуєш? Як бути далі? Тобі, мені, нам? 

– Дозволити те, що не нашкодить. 

– Я не розумію! – знову злюсь. Зараз точно не час загадувати мені загадки! 

– Я покажу. Ми з тобою згадаємо наш перший поцілунок. 

– Що?

– Просто закрий очі і довірся мені, Стасю. Уяви: двоє учнів одинадцятого класу на пікніку перед випускним. Весела шумна компанія кудись розбрелась, а ми вдвох сидимо біля вогнища. Воно ледь жевріє, але гріє, бо літня ніч чомусь зовсім не тепла, як мало бути. Ми довіряємо одне одному, і думаємо, що просто дружимо. До ось цього моменту…

Руки обережно лягають мені на плечі і раптом я відчуваю легкий ніжний доторк його губ до моїх. Не вимогливий, не спраглий. Ніжний, невинний, обережний поцілунок неначе переносить мене в інший вимір. Здається, я відчуваю запах хвої, чую тріскотіння гілок у вогнищі… 

І неймовірне тепло накриває з головою, зцілює, заживлює рани… Я боюсь поворухнутись, щоб цей сон не зник, ці чари не розсіялись… 

Відсторонюється обережно, в очах такий туман, наче це він, а не я, нічого не пам'ятає. 

– Не можу, Стасю… Бо просто “понесе” і не зупинюсь. – стискає кермо так, що пальці на ньому біліють. 

– Це… я наче вже бачила це, так, як воно було… – на очі навертаються сльози. Та я не приховую їх, не боюсь бути слабкою поряд з ним. Бо це сльози не слабкості. 

– Треба їхати, Стасю. Просто вір мені, і ми виберемось. Чуєш? 

– Так… – відповідаю і вперше дивлюсь на нього без пересторог, страхів, гніву. Розглядаю кожну рису, хочу запам'ятати його обличчя, закарбувати і не відпускати.